Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

«Російська повинна знову стати мовою нацменшини»

Письменник Андрій Курков — про політику в культурі й новий роман «Шенгенська історія»
3 лютого, 2017 - 10:57
ФОТО З САЙТА RU.GOLOS.UA

Кілька тижнів тому вийшов роман Андрія Куркова «Шенгенська історія» — про міграцію всередині Європейського Союзу. Ми розпитали автора не лише про його нову книжку, а й про такі актуальні питання, як українська мовна політика та вплив представників міжнародної письменницької організації ПЕН-клуб на світову політику.

— У зав’язці вашого нового роману три литовські пари після входження Литви до Євросоюзу перетинають кордон і потрапляють у різні європейські країни. Як з’явилося рішення написати роман на литовському матеріалі?

— Я багато їздив до Литви, брав участь у круглих столах, конференціях або просто подорожував. Роман виник із цікавості, як країна, яка відкололася від Радянського Союзу практично разом із нами, стала не пострадянською, а європейською державою. Як нація може повернутися до власної державності, як допомагає цьому менталітет чи історія. У якийсь момент я побачив, що дуже добре розумію Литву, розумію, як відчувають свою країну литовці. Також було бажання подякувати Литві, яка підтримувала нас під час помаранчевої революції, та й досі підтримує. З цього склалося моє бажання написати «Шенгенську історію». Литовським читачам роман розповідає про міграцію молоді без освіти і професії, а всім поза Литвою — про цю країну, її історію та психологію.

«ЛИТОВЦІ НЕ ВІРЯТЬ, ЩО РОМАН НАПИСАНИЙ НЕ ЛИТОВЦЕМ»

— Очевидно, ваш роман уже читали литовці. Що вони говорять?

— Ті литовці, які читали, не вірять, що роман написаний не литовцем. Наприклад, посол Литви в Україні Марюс Януконіс, і не лише він один, сказав, що у нього таке враження, наче читав роман литовською.

— Чи впливала думка перших читачів на текст?

— Коли я писав роман, то постійно консультувався з друзями в Литві. Я ставив запитання, відправляв уривки — було багато дискусій, в результаті яких вносив зміни в текст. Так, після довгої дискусії я поміняв кличку собаці. Я хотів, щоб його звали Шарунас, але мені порадили вибрати іншу, більш собачу. Тепер цю собаку звуть Барсас, це як наш Барс. Бо якщо називаю собаку чоловічим іменем як Шарунас, це означає, що я надаю йому більш важливу роль, створюю очікування.

— Для написання роману ви вживалися в країни, про які пишете. Які найбільші ваші знахідки?

— Знахідок було багато і багато маленьких історій. Це стосується більше Литви і Франції, ніж Англії. Для того щоб краще вивчити Північну Францію, я їздив туди, бо ще писав для однієї книжки три есеї про місцевих жителів. Знаходив цікаві персонажі, знайомився з ними і хотів їх узяти до роману, але вони не підійшли. Проте є одна цікава історія. Я знайшов досі не розмінований ліс у Франції на кордоні з Бельгією. Навіть мої друзі в Парижі не знали, що він існує. Це мене дуже потрясло, і я вставив це в роман.

— Один із найцікавіших персонажів «Шенгенської історії» — такий вічний блукалець Кукутіс. Він чимось нагадує Мелькіадеса зі «Ста років самотності» і подібний до українського Марка Пекельного. Як він з’явився?

— У Литві Кукутіса вважають майже фольклорним героєм. Про нього писав вірші та балади мій улюблений литовський поет Марцеліюс Мартінайтіс. Я відкрив його для себе, коли мав років шістнадцять-сімнадцять. Під враженням написав музику до кількох десятків його віршів — і досі дві-три пісні співаю з тим же акомпанементом. Я завжди вважав, що Мартінайтіс помер. Але в 2004 році колишній посол Литви мені сказав, що він живий і ми можемо йому зателефонувати. З того часу я почав дружити з Мартінайтісом по телефону, але не виходило зустрітися: він або був хворий, або кудись від’їздив, коли я був у Литві. До нього в гості потрапив лише після його смерті-два роки тому. Мене повезла в його будинок вдова Гражина-Марія. І мені було дуже бентежно, що Кукутіс раптом повернувся в моє життя.

«ПІСЛЯ МАЙДАНУ БУЛО ВАЖКО ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЛІТЕРАТУРИ»

— Ваш роман доволі об’ємний — понад 700 сторінок. Такий обсяг не злякає читачів?

— Є тут свої ризики. Багато людей боїться таких грубих книжок, і не лише тому, що вони дорогі, а й тому, що їх не візьмеш у транспорт. Коли я почав його писати, то думав про читача, а в процесі роботи захопився і забув про нього. Просто насолоджувався процесом та не відчував його обсягу. Почав до Майдану, потім була майже дворічна перерва. А продовжував його у 2015 році, хоча тоді було важко повернутися до літератури. Знову засів та кілька місяців просто сидів перед монітором і ледь-ледь міг написати кілька речень, поки не зламався шлагбаум, який мене утримував від письма. І пішло так, що я написав 1000 сторінок. А потім злякався і побачив, що цей обсяг ніхто не буде читати і скоротив до теперішнього. Іноземним видавцям лячно видавати таку грубу книгу. Австрійський видавець дав роман на дві внутрішні рецензії, та в них жодного слова про скорочення не було. Рецензенти були у захваті, тому він сказав, що будуть видавати як є.


ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ АНДРІЯ КУРКОВА

— Пане Андрію, як вам вдається працювати над текстом, якщо ви весь час у подорожах?

— Я зараз пишу книжку нон-фікшн. Працюється легко, бо я пишу за готовими матеріалами, архівами, статтями. Але романи мені писати легше в подорожах, аніж удома. Тому що я тоді сам на сам зі своїм романом, а зміна пейзажу за вікном не впливає на мене. У Києві в мене виникає бажання щось іще робити, окрім письма.

— Яку ви зараз пишете книжку, якщо не секрет?

— Це історія міжнародного благодійного руху «Емаус», що був започаткований французьким священиком П’єром у 1949 році. Його члени допомагають безхатченкам повернутися до нормального життя. Зараз організація працює в 140 країнах, включаючи Україну. Це дуже цікава історія еволюції ставлення до допомоги людям, які дуже бідні, безробітні і втратили себе. Тут є багато людських історій і одна з головних для мене-це історія художниці Лесі Саноцької, яка теж прийшла до цієї ідеї і створила комуну «Емаус» для безхатченків у Винниках біля Львова. Я в наглядовій раді цієї комуни і часом туди заїжджаю.

— Зараз активно обговорюють законопроекти, що стосуються мовної політики в Україні. Певно, що ви як людина, яка доволі часто представляє українську культуру за кордоном, маєте свою думку щодо мовної політики. Якою вона має бути?

— До початку дискусії ввели термін «мова окупанта», що його вживають активісти і «Фейсбук». У мене це відбиває бажання брати участь у цих дискусіях як у представника мови окупанта. Раніше в нас не було мовної політики, і я розумію, що ці закони-спроба започаткувати її. Подивимося, як це буде працювати, коли з’явиться документ. Моя думка така, що всі держслужбовці мають послуговуватися українською мовою і всі, хто поважає свою державу, мають її вивчити, якщо вона для них не рідна. Російська мова-це мова національної меншини. Але йдеться ж про російськомовне населення, а не про етнічних росіян, тому з’являється момент несприйняття російської як мови нацменшин. Якщо зможуть повернути російську мову в ситуацію мови національної меншини, то це буде комфортніше для ентічних росіян і тих, хто користується цією мовою.

— Термін «мова окупанта» усе-таки належить до мови ворожнечі, тобто тільки загострює ситуацію. Можливо, його не варто вживати?

— Я його не вживаю, це мені постійно через «Фейсбук» у приватних повідомленнях нагадують, що я російськомовний, і це мені відкладається в голові.

— Ви не російськомовний, а багатомовний, наскільки я знаю. От зараз говорите зі мною українською.

— Тут питання не в тому, як я говорю, а що я книжки пишу російською мовою.

«ПЕН-КЛУБ МАЄ ПОЛІТИЧНИЙ ВПЛИВ, А НЕ ЛІТЕРАТУРНИЙ»

— Так, розумію. Цієї осені очікується конгрес міжнародного ПЕН-клубу в Україні. Розкажіть як віце-президент української організації про скандал із Російським ПЕН-клубом. Чому його не запрошують в Україну?

— Я це сприймаю не як скандал, а як робочий момент. Російський ПЕН-клуб припинив бути тією організацією, якою має бути. Він припинив захищати права письменників, свободу слова. Він приймає гроші від адміністрації президента Росії та видає відповідні книжки про війну, включаючи тексти про війну на Донбасі. Тобто він став «сталінською» спілкою письменників. Останні вибори керівництва, які відбулися менше місяця тому, проводилися з порушенням хартії і статуту ПЕН-клубу, тобто фактично російська організація втратила легітимність. Тепер світовий ПЕН-клуб, штаб-квартира якого в Лондоні, вирішує, чи їх виключати, чи робити щось інше. А ми не можемо запрошувати нелегітимний ПЕН-клуб приймати участь у конгресі.

— Що дає письменникові членство в ПЕН-клубі?

— Це світова організація, яка має великий політичний вплив, а не літературний. Це вплив на питання свободи слова. Наприклад, комітет «Письменники в тюрмі» займається питанням звільнення письменників і журналістів із в’язниць різних країн. І те, що недавно звільнили турецьку письменницю курдського походження Еслі Ердоган, це вдалося завдяки тиску європейського ПЕН-клубу на турецький уряд. Чому займаються цим письменники? Бо це традиція, що тягнеться з 20-х років ХХ століття. ПЕН-клуб не дає ніяких привілеїв, але дає можливість активним письменникам знаходити поле діяльності для своєї активності. Також є комітет, що працює з темою перекладів, лінгвістичних прав і малих мов, є комітет, що працює зі свободою слова. Ця організація афільована з ЮНЕСКО та Організацією Об’єднаних Націй. Тому члени ПЕН-клубу мають прямий вихід на лідерів країн. Наприклад, як член англійського ПЕН-клубу я мав зустріч з президентом Туджманом у Хорватії під час війни (війна Хорватії за незалежність 1991—1995 рр. — Л.Я.). Нас на зустрічі було п’ятеро письменників із різних країн і континентів. Я не думаю, що ця розмова вплинула на Туджмана, але вона вплинула на хорватське суспільство, бо зустріч висвітлювали хорватські ЗМІ. Нещодавно я зустрічався разом з трьома іншими керівниками світового ПЕНа із президентом Словенії-порушувалися питання свободи слова та значення літератури, культури у внутрішній політиці держави.

— У Словенії є проблеми зі свободою слова?

— У Словенії немає, але є поряд — у Македонії, і це може вплинути на Словенію. У Македонії ситуація досить небезпечна, триває вже кілька років, і там час від часу виникають проблеми у письменників і журналістів.

Розмовляла Любов ЯКИМЧУК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments