Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Слово, театр і життя Леся Танюка

«Щоденники без купюр» як біографія цілої доби
17 липня, 2015 - 12:32
ЛЕСЬ ТАНЮК / ФОТО INCOGNITA.DAY.KIEV.UA

Подив і захоплення не зникають. Навпаки, зростають із виходом кожного нового тому творів театрального режисера, мистецтвознавця, перекладача, поета, політичного і громадського діяча Леся Танюка. Спочатку з’явилися вибрані твори в 3-х томах під назвою «Слово, театр, життя» (2003), а далі почали нарощуватися томи творів в 60 томах, які з’являлися друком в умовах своєрідного культурно-ідеологічного межипростору, коли Лесь Танюк розривався між культурою і політикою. Але наполегливо готував до друку унікальні «Щоденники без купюр». Це видання розраховано на 60 томів (1956—1975), але, здається, коли з’явилося друком 36 томів, цією кількістю авторові не судилося обмежитися. Диво не завершується. Кожен новий том — нове відкриття потреби, вірніше, жадоби творчого самоздійснення Танюка-митця, культурної і суспільної атмосфери, в якій він намагався реалізувати свої театральні проекти, це нове осмислення проблемних напруг тоталітарного світу і пошуки можливостей обійти це «мінне поле» партійних заборон, цензурних рогаток і вимушених компромісів.

«Щоденники без купюр» Леся Танюка — це щось особливе. Не стільки особистісне, не кажу вже — інтимне, як суспільне, але виявлене через особистісне прозріння часу, епохи, суспільної й культурної атмосфери. Унікальний документ ледве не всієї другої половини ХХ століття. Здається, Лесь Танюк почав творити (не можу написати «вести») на самому початку хрущовської відлиги і відтоді наполегливо формує цей образ часу — з усіма його драматичними коливаннями й змінами режимів — із власних рефлексій, коментарів, документів, матеріалів Розстріляного Відродження, листів діячів культури, архівних знахідок, самвидаву і «тамвидаву» та газетно-журнальних витинок, включно з найризикованішими для компартійного істеблішменту публікаціями в українських емігрантських журналах «Сучасність», «Шлях перемоги» тощо.

Чого там, у цій щоденниковій епопеї на 150 величезних переплетених фоліантів (які автор переховував ціле життя на різних адресах, а тепер нарешті вишикував усі підряд на стелажах у своєму кабінеті!), тільки немає! Найголовніше, що цей документальний калейдоскоп із розлогими щоденниковими коментарями, здається, не має в світі аналогів, а головне — є надзвичайно об’ємним вираженням настроїв, переживань, мрій молодого митця, який готує себе до високої творчої місії на ниві національної культури, який думає критично, вчиться, фіксує всі, здається, знакові, значущість події в СРСР і світі.

Українська культура втратила дуже багато через те, що не всі — поодинокі! — вели щоденники. Боялися. Бо щоденник — це непомильний свідок і безжальний обвинувач, яких так охоче «викликав» тоталітарний режим на «очну ставку» із ув’язненою національною культурою. Самому собі важко заперечити. Не вести щоденників означало не прирікати себе на ризик. До того ж саме утаємничення митця завдяки такій інтимній формі самовираження випадало з контексту ідеологічних норм творчого буття. Усе, що поза партійним контролем, що не охоплюється цензурою, потрапляло під гриф «самвидав», а отже, підлягало вилученню і покаранню. Тому національна культура в період комуністичного режиму намагалася не «відкриватися» сповідальною повнотою свого переживання часу і власної непокірності ідеологічному диктату в усіх сферах її функціонування. Щоденник — це унікальна форма творчої невигубленості мистецького «я», в якій не кожен митець насмілювався виражатися.

На жаль, багато видатних митців першої половини ХХ століття не залишили нам щоденників, а якщо якась частка щоденникових нотаток і збереглася, то в ній важко дослідникові порозкошувати — митці уникали повної відвертості, не висловлювали свого власного погляду на час і події, не відкривали подробиць свого особистого життя... Словом, дбали, щоб у випадку арешту щоденник не став обвинувачем. Рідкісні винятки — це «Щоденник» Сергія Єфремова. Чи гранично відвертий щоденник Володимира Винниченка.

Та й друга половина ХХ століття не вельми щедра на щоденники видатних діячів української культури, науки, політики. Згадаймо, з якою жадібністю вчитувалися дослідники в щоденники Остапа Вишні, Олександра Довженка, Василя Симоненка, в оригінальні щоденники з коментарями «Homo feriens» Ірини Жиленко...

Щоденники Леся Танюка мене вразили і схвилювали, бо я не сподівався, що в такому молодому віці Танюк — тепер надзвичайно популярний політик, режисер, історик театру, перекладач, поет, — був таким цікавим, сміливим у судженнях та оцінках, наполегливим у творчій самореалізації, глибоким аналітиком доби. Ось яскравий приклад — із 1965 року — під рубрикою «Російські патенти й імпотенти»:

«І це вже — система. Існує лише патентована «русская культура» — і все інше — «від лукавого», яке до цієї месіанської культури просто ще не піднялося. Тому кпити з жлоба-хохла — етично (адже це — захист високої мети, оборона від натовпу). Тому й не викликав глибокого осуду в світі розстріл українського (грузинського, абхазького, білоруського) ренесансу 1920-х, убивство національних становлень. Світ сприйняв це очима «русского интеллигента» — як закономірний процес «поглощенія» «дужчою» культурою культури «слабшої». Іншими словами — нормативна асиміляція, рано чи пізно створиться «единая советская нація», «единый советский народ» — все нормально... Може, методи іноді надто суворі... Страшно їм стало тільки після того, як, підкріпившись Курбасами й Ахметелі, унітарний Молох перемолов Мейєрхольда, Цвєтаєву (наших!), Міхоелса й Зускіна, взявся за Прокоф’єва й Шостаковича, бабахнув із самопала Фадеєва, почав підбиратися до Ахматової й Зощенка. Лише тоді вони почали усвідомлювати, що бити на сполох треба було раніше, що поживою для цього Молоха були не просто національні культури, а національні культури як частка Культури, і той дзвін калатає не лише за Курбасом і Кулішем» (т. 11, ст. 21).

Сергій Білокінь, який ретельно досліджує тканину «Щоденників без купюр», сказав, що для нього вони — щось на зразок всеохопного словника Брокгауза-Ефрона. Справді, ми можемо тут знайти багато невідомого і про наших класиків — від Котляревського й раніше — до Шевченка й Івана Франка та Лесі Українки, і про старий український театр, і про Клуб творчої молоді, президентом якого було обрано Леся в його студентські роки, і про шістдесятництво, і про українські арешти-покоси 1965—1966 і 1972 років, і про катастрофу на Куренівці, і про вбивство Алли Горської, і твори Валерія Марченка, і збережені Лесем Танюком листи Івана Світличного з неволі, і напівлегальне листування «свідомих курбасівців» Орисі Стешенко з Йосипом Гірняком (Київ — США), і «підривні» трактати Андрія Сахарова; численні поезії, публікації Шереха-Шевельова, Сергія Єфремова, Дмитра Донцова, Юрія Лавріненка, «Вертеп» Аркадія Любченка — і навіть документальні дослідження про вбивства Симона Петлюри, Євгена Коновальця й Степана Бандери (зауважмо: вперше прізвище Бандера з’являється в щоденнику 1959 року! Мар’ян Крушельницький розповідає своїм учням-студентам про це вбивство!) До речі, уже заради лише записів лекцій останнього учня Леся Курбаса геніального Мар’яна Крушельницького ці щоденники слід було почати видавати! Шкода, ці лекції досі не вийшли окремим виданням — як посібник для студентів театральних вузів, в яких досі не викладають системи Курбаса, яку європейська культура вважає сьогодні суперактуальною!

Українській культурі пощастило, що Лесь Танюк творив ці унікальні особистісні прозріння свого часу, і я не уявляю вже історії українського театру, української культури, історії суспільного життя України другої половини ХХ століття без цих стратегічних «Щоденників». Я вірю, їх повністю буде надруковано — бо вони дуже потрібні саме зараз, сьогодні — для об’ємного пізнання нашої історії. Отже, том за томом ці «Щоденники» Леся Танюка мають надходити до читача, до наших бібліотек, до історика культури, до історика України, щоб правда про цей жорстокий, але творчо не упосліджений час відкривалася перед оновленою незалежністю України.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Газета: