Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Степан ПРОЦЮК: «Письменництво — це домівка для моєї душі»

Неювілейні роздуми прозаїка, есеїста та поета, викладача Прикарпатського університету
9 серпня, 2019 - 14:16
ФОТО ЯРЕМИ ПРОЦІВА

«ЛІТЕРАТУРНІ ГРУПИ ЧИМОСЬ НАГАДУЮТЬ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ»

— Ти присвятив літературі своє життя. У твоєму доробку приблизно 20 романів, твої тексти перекладають різними мовами світу. Що для тебе письменництво?

— У будь-якому разі не уявляю свого життя без літератури. Проте романів написав поки що лише десяток. А всіх разом книжок — із віршами, повістями, есеїстикою, перевиданнями — то вже за 35 перевалило. (Сміється.)

Щодо перекладів різними мовами світу, то це твоє дружнє перебільшення. У мене вийшов азербайджанською, у Баку, роман «Тотем» і повість «Бийся головою до стіни» польською у Нью-Йорку. Ця ж повість поволі перекладається французькою та англійською. Але коли будуть ці переклади — знає хіба Господь. У зв’язку з різними причинами, переважно незалежними від мене, стосовно перекладів поки що особливих успіхів нема. Я завжди прагну до чесності у всьому, тому і чесно поправляю тут тебе, хоч мені прикро це робити...

Письменництво — це домівка для моєї душі. Це притулок від скорботи світу. Це той світ, який витворений мною, і до якого я насправді маю безліч емоцій: претензій і замилування,  застережень і сентиментів.

Є місця у своїх романах, які я дотепер люблю і вважаю добре написаними, без зайвини. Проте разом із тим я ненавиджу окремі місця своєї прози чи есеїстики. Але, незважаючи навіть на це, без таких місць я би не відбувся як автор. Це був би хтось інший: стерильний, білозубий, без важкого пошуку...

— На початку 1990-х ти був учасником літературного об’єднання «Нова дегенерація», згодом членом Спілки письменників України, яку полишив. Нині ти стоїш осторонь від будь-яких літературних груп. Чому так?

— Даруй за мою французьку, «служить бы рад, прислуживаться тошно». Із спілки мені треба було виходити давно. Вже казав кілька разів: не маю ні до кого із спілчан особистої неприязні, але гнітила задушлива, як на мене, відверто провінційна атмосфера спілки, часті прохання грошей у чиновників, деколи за сто світлових років далеких від літератури...

Я готовий комусь підставити плече, ставлюся терпиміше до людських вад, бо сам такий. Але літературні групи, як ти щойно сказала, чимось нагадують політичні партії. (Посміхається.) А якщо вже, у моєму розумінні, вступати у партію, то партії треба бути особисто відданим як Батьківщині. Просто я до таких середовищ маю завищені вимоги, бо не раз пікся на дружбі.

Так що все дуже просто із моїм «осторонь». Я би це назвав співпричетністю з усім прогресивним (за моїми критеріями) українством у нас і у світі.

«УКРАЇНЦІ ПОВИННІ ВІДКИНУТИ ІЛЮЗІЮ ПРО ТЕ, ЩО ПИСЬМЕННИК МАЄ ЖИТИ ЛИШЕ НАТХНЕННЯМ»

— Ти є лауреатом багатьох національних літературних премій, зокрема 2003 року за роман «Інфекція» Іван Дзюба номінував тебе на Шевченківську... Наскільки важливим у житті письменника є визнання? І що це означає зокрема для тебе? 

— По-перше, я є лауреатом невеличких премій і небагатьох. До речі, останні 15 років про мене «забули» будь-які премії, що видаються цікавими. Іванові Дзюбі вдячний донині за його підтримку «Інфекції».

На мій погляд, визнання нікому особливо не шкодило. Чи допомагало більше, ніж шкодило? Це вже проблема індивідуальних рис кожного письменника, що претендує на якісь лаври.

В історії літератури є чимало випадків, коли прижиттєва популярність письменника забувалася одразу після його смерті. Хто, до прикладу, пам’ятає російського прозаїка Боборикіна чи Арцибашева? А вони були популярніші від Чехова. Був по-своєму популярніший від Івана Франка поет і прозаїк Богдан Лепкий. Книжки Василя Стефаника читалися набагато рідше і без такого ентузіазму, ніж, допустимо, романи Юліана Опільського чи Андрія Чайківського. І т. д.

Як на мене, важливішою від премій чи грамот є читацька увага (на щастя, у мене є читач, хоча я би хотів більшої кількості своїх розумних читачів, звісно) та значно вищі гонорари за роботу. Навіть зараз я, буває, зіштовхуюся із намаганням отримати якусь мою літературну працю безкоштовно...

Українці повинні відкинути ілюзію про те, що письменник має жити лише натхненням (то тут є якась злісна хуторянська хитруватість, щоб не сказати міцніше). Інакше, окрім масової та розважальної літератури, швидко ми втратимо серйозну літературу, називаймо її літературою «високої полиці» чи як завгодно, у координатах якої я працюю вже багато років...

І ще одне. Як на мене, письменницька слава є приємною ілюзією...

«МИ ВТРАПЛЯЄМО У ПАСТКУ ГАЛЮЦИНАТОРНИХ МАРЕНЬ ПРО ЩАСТЯ ЛЕГКИМИ СПОСОБАМИ»

— Які книжки сформували твій світогляд? Що ти читаєш сьогодні?   

— Я завжди читав досить багато. У дитинстві, завдяки певному вихованню, це були книжки Марії Пригари «Михайлик — джура козацький», Зінаїди Тулуб «Людолови», «В степу безкраїм, за Уралом» та інші. Це були радянські версії української історії, але все ж таки щось незнищенно українське відчувалося у натяках, езоповій мові та самій енергетиці цих книжок. Після знакових книжок дитинства, включно із «Спартаком» Джованьйолі, перечитано було багато.

Тому ліпше про те, що читав три-чотири останні тижні. Це строкате чтиво — «Італійські черевики» Манкелля (чудова психологічна проза), «Нескінченність життя» буддистського «босоногого лікаря» Стефана Рассела (там є прості чудові описи медитацій) і жвавий, цікавий роман Олега Криштопи «Братство» про кирило-мефодіївців. Наступного тижня буде щось інше.

Що б ти порадив читати українцям, зокрема політикам?

— Це водночас дуже просте і дуже складне запитання.  Здається, що зараз час гібридних інформаційних війн, про які ми ще так мало знаємо, але вже відчули на виборах певну дію, особливо телеканалів, на мізки виборців.

Під час такого зомбування, очевидно, не тягне читати. Підсуваються легкі яскраві варіанти життя, втокмачується в голову телеглядачам відчуття їхньої певної всемогутності! Все тобі доступне, людино, тобі не варто читати, це нудно, окрім легкого бульварного чтива (і то у кращому разі). Ти винятковий/а — тому можеш галочками у бюлетенях змінити державу, разом із подібними тобі легко зробивши світ чарівним. 

І так чи якось подібно ми втрапляємо у пастку галюцинаторних марень про щастя легкими способами       — і тут нам уже не до книжок, як не до книжок політикам через постійні вибори...

«СЛОВО ПИСЬМЕННИКА МАЙЖЕ НЕ ЧУТНО»

— Вацлав Гавел в есе «Політика і совість» говорить про політику як інструмент служіння правді, про так звану «аполітичну політику» як критерій гуманізму, що турбується про ближнього. На жаль, європейські політики в контексті українсько-російської війни і повернення Росії до складу ПАРЄ керуються іншими чинниками. На твою думку, моральна політика неможлива?

— Важко однозначно відповісти, бо я ніколи не був у політиці й не планую такої близькості надалі. Ще Макіавеллі розмежував політичну діяльність і традиційну мораль.

В ідеалі моральна політика можлива, як і все можливо в ідеалі. Але на практиці, в умовах швидких планетарних змін, миготіння політичних доль і облич, чорних лебедів, вживання на одній планеті стилю Трампа і ритуалів королівського двору Великої Британії чи японської монархії, вона видається малоймовірною.

Хіба що в одиничному випадку, в окремо взятій країні :)

— «Високовольтна лінія духу» продовжилася у шістдесятництві, за словами Ліни Костенко. Нині цю ініціативу перейняли українські військові на сході держави, а в літературі хто? З ким або чим воює Степан Процюк у житті й літературі?

— Олю, слово письменника майже не чутно. Навіть наші найвідоміші — Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан — напевно, були би не проти більшої аудиторії.

Хоча триває війна на сході держави, і, безперечно, в літературі теж. Тільки літературна боротьба за цінності менш помітна. Зрозуміло, що наступив значною мірою новий час, де не витончені підкилимні інтриги, а гібридні війни за людську свідомість виходять на чільні місця. Деякі фахівці вважають, що розтлінний вплив інформаційних воєн може в недалекому майбутньому навіть призвести до масових істерій чи навіть масових самогубств. Адже ніхто достеменно не знає, як діє на наш мозок світ, що невблаганно і методично витісняє книгу...

Тобто я намагаюся залишатися собою, разом із тим розуміючи дух доби. Намагаюся багато працювати. Ось два роки назад зробив експеримент — самотужки вчу англійську мову. Так цікавіше.

«ЛЮДИНА ЗАВЖДИ Є РІЗНОЮ»

— Тебе небезпідставно вважають екзистенційним письменником, «знавцем людських душ». Ти пишеш у жанрі психодрами. Чому ти обираєш такий складний шлях пізнання людини в її проблемності?

— Я не обирав шлях. Шлях обрав мене. Напевно, тому що я мав складне дитинство і юність. Мій батько Василь, вже покійний, був кілька років, ще до мого народження, політв’язнем мордовських таборів. Моя майбутня мама, Віра, дочекалася його. Розумієш, що означало в СРСР бути сином політв’язня?.. Навіть коли я був студентом, мене перепитували відповідні люди про батька. Але, настільки розумію, далі не «копали» цю тему. Інакше я був би відрахований і не закінчив би навіть звичайного вишу.

— Що ти найбільше цінуєш у людині? І якою є людина нині?

— Ціную чесність, відповідальність, інтелект. Є чимало людських рис, здатних викликати не лише відразу, а й захоплення.

Людина завжди є різною. Нам треба звикнути до такої правди про людину, як, наприклад: одна і та ж людина може бути і героєм, і злочинцем; одна і та ж людина може бути здатною як на шляхетні душевні пориви, так і на ниці відчуття заздрості, побутової ненависті чи зради.

Щоправда, більшість людей не «канатоходять» поміж екстремальними пристрастями. Вони живуть вузьким світоглядом і дуже простими, по-людському зрозумілими, бажаннями.

«ОСОБЛИВО ЗАРАЗ БЕЗЧЕСНО СТОЯТИ ОСТОРОНЬ»

— Коли ми завели мову про політику, війну і громадянський вибір, чи повинен митець, на твою думку, бути активно залученим у ці процеси, чи таки стояти осторонь?

— У жодному разі він не може стояти осторонь у такій країні, як наша. Це десь, у Канаді чи Швейцарії або у ще якій-небудь Касталії, можна поринати у витончені психоделійні світи і тривожно-збудливі видіння, штучно розтривожені демонами власної підсвідомості.

Особливо зараз безчесно стояти осторонь! Але у нас «особливо зараз» дорівнює «завжди». Якщо країна сходить кров?ю чи дебілізується, то кому будуть по-справжньому потрібні твори митця, особливо у час виродження? Як писав поет Станіслав Вишенський, «несвіжі часи теперішні» глухі й ворожі як до чистого мистецтва, так і до всього іншого, крім бажання власного самовідтворення. Тому лише активність, громадянська мужність можуть хоч якось протистояти можливому наступу українських темних часів.

«МИ ДОТЕПЕР НЕ ВМІЄМО БУДУВАТИ ДЕРЖАВУ»

— Роман «Під крилами великої Матері» був одним із перших в літературі, в якому було осмислено Майдан, що став символом найшляхетніших рис українства і доказом того, що Україна — то Європа. Що не так з українством і яку оцінку ти даси українському суспільству в контексті президентських і парламентських виборів?

— То був мій найбільш ідеалістичний, навіть якоюсь мірою наївний, роман. Тоді, після Майдану, якось колективно вірилося, що мордорське зло подолане назавше. Але і в цьому романі є чимало пересторог стосовно нашої ментальності й можливих сценаріїв розвитку України...

Ми дотепер не вміємо будувати державу. За 28 років незалежності вже можна було у пустелі палаци вибудувати! Але у нас хоч не було пустелі, зате виростали, як гриби після дощу, приватні палаци замість громадських!

Багато українців ставиться до своєї Батьківщини як до території. Мені дуже ріже вухо, навіть від багатьох нових політиків: «Эта страна» чи «Ця країна». Коли нема, даруйте пафос, синівської любові до тієї недолюбленої Вітчизни із однією з найважчих світових історій, то звідки візьметься добробут?

Байдужість і крайній егоцентризм ще ніколи не приносили розквіту... А з любові й відчуття особистої причетності починається реальне творення країни наших мрій та сподівань.

«ПОТРІБНА ТЕЛЕПОПУЛЯРИЗАЦІЯ КРАЩИХ ТВОРІВ СУЧАСНИХ ПИСЬМЕННИКІВ»

— Кожен із твоїх романів вартий окремої ґрунтовної розмови... Який із твоїх текстів залишається непрочитаним?

— Думаю, що вже не можна ретушувати правду, множачи шкідливі ілюзії. Правда повинна звільнити нас, бо інакше нас ніщо вже не звільнить задля нової волі державницької розбудови.

Не лише мої романи чи есеїстика, але величезний масив негумористичної, не по-плебейському легкої, суперечливої української літератури залишається мало читаною, знаною лише для окремих фахівців. Є чимало гуманітаріїв, навіть вчителів української мови та літератури, які у своїх пізнаннях залишилися біля віршів Ліни Костенко, Івана Драча та Дмитра Павличка. Є величезний масив російськомовних українців, що, свідомо чи несвідомо, вважають, що ...сучасної української літератури нема або вона є підлітково недорозвинутою.

Тут потрібна телепопуляризація кращих творів сучасних письменників. Але у нових умовах це здається майже неможливим на серйозному рівні... А потім ми мріємо про Нобеля для України. Звідкіля йому взятися? 

Якщо конкретизовувати, то найбільш читаними моїми романами є «Інфекція» (про Україну 1990-х), «Троянда ритуального болю» (роман про Василя Стефаника), «Маски опадають повільно» (роман про Володимира Винниченка) і «Травам не можна помирати» (про УРСР 1970-х років), книжка есеїстики «Канатохідці». Але, напевно, найбільше прочитана моя невеличка повість для середнього та старшого шкільного віку (серія про Марійку та Костика) «Аргонавти», що вивчається у шкільній програмі 7 класу. (Усміхається.)

Фактично непрочитаний мій роман «Десятий рядок», який був виданий в «Українському пріоритеті», але з певних причин... майже не був у книгарнях.

Твої тексти — це карта пізнання української ментальності, карта травматичного досвіду людини і нації в цілому, як-от роман про репресії 1970-х років «Травам не можна помирати». То твій свідомий вибір пропрацювання колективної травми в літературі як спосіб подолання постколоніального синдрому?

— Цей роман я писав три роки. Так, наша ментальність, як на мене, просто таки страшно травмована радянщиною. У «Травах не можна помирати» йдеться якраз про тихе і підступне додушення української мови та культури під ярликом «пролетарського інтернаціоналізму». Запрошую читачів «Дня» прочитати роман, бо хоч би як і що я про нього розповідав, ліпше самому пересвідчитися, хто він такий. (Усміхається.)

Наскільки мені відомо, цей роман буде екранізовано. На якому етапі перебуває зараз цей проект?

— Роман має своїх палких шанувальників, які знають навіть окремі шматки тексту напам’ять. Чесно кажучи, не впевнений щодо екранізації, бо на це потрібні значні кошти. Без державної підтримки такий фільм не створити. Є вже кіносценарій, написаний письменником та істориком Дмитром Білим, є невеличка команда, що готова дерзати над зйомками.

Але боюся, щоб зміна політичної ситуації в Україні призвела до того, що фільм так і не з’явиться. У Польщі чи навіть Росії, до речі, таких фільмів про недалеке минуле десятки і сотні...

«ТРЕБА ЙТИ І ВІРИТИ, БО ІНАКШЕ НАС ОЧІКУЄ ПРИЖИТТЄВЕ ЗАГНИВАННЯ»

— Над яким романом нині працює Степан Процюк?

— Це «Пальці поміж піском» — роман про УРСР у 1950-х роках. Любовна історія одруженого композитора і акторки на тлі портретів Сталіна. Роман пишеться вже більше двох літ. Не хочу вдаватися у деталі, але бачу, що в Україні мало затребувана психологічна, також певною мірою історична проза.

Я позбавляюся всіх залишків ілюзій, бо ідлиски віртуалу, видумана дійсність, гібридно-когнітивна війна супроти України, а ще при наявності дуже міцного синдрому малороса фактично розтрощує сучасну нерозважальну літературу. Звісно, що є острівці читання, але...

З іншого боку, сказане аж ніяк не означає, що у мене передювілейний занепадницький настрій.

Треба йти і вірити, бо інакше нас очікує прижиттєве загнивання. Тому я вірю, що не лише допишу свій роман, але сам буду більш-менш задоволений написаним, а відтак — мої читачі, яких усе ж є порівняно немало в Україні і за її межами.

Торік ти здійснив турне Європою і Північною Америкою... Яка була мета вояжу і що нового для себе ти привіз звідтіля?

— Це були три різні поїздки задля презентацій моїх книжок. У Римі була презентація моїх книжок в українському посольстві. Потім мав дві поїздки в США. Перша була до Чикаго у квітні. Мав там зустріч в Українському інституті модерного мистецтва, у кількох школах. У жовтні побував у Нью-Йорку разом із сином Антоном. Мав також кілька презентацій для українців. Особлива вдячність кільком читачам моїх книжок, без яких ці подорожі були би неможливими.

Я переконався, що українство там, незважаючи на кращі матеріальні умови, здебільшого генетично несе ті ж ментальні болячки, що і в Україні. Келійництво, перекручені уявлення про сучасну Україну, невеличкі, проте часто пересварені між собою, групки людей, байдужість до виборів в Україні (це чітко показали дострокові парламентські вибори).

Але є й інша сторона медалі. Там по-своєму увиразнюється ностальгія за Україною — і я бачив найчистіші і найщиріші вболівання активних людей. Також у американській діаспорі є її пасіонарна частина, без старань якої була би неможливою навіть моя поїздка. Ця пасіонарна частина багато зробила для України — багато і безкорисливо.

Від себе, від наших глибоченних ран минулого, від наших хуторянських страхів і, на жаль, такої ж хуторянської легковажності там, де цього аж ніяк не треба, від нашого, часто відразливого, колоніального синдрому, ми не втечемо навіть на іншу Галактику. 

Ольга КВАСНИЦЯ, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments