Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу.
Олександр Довженко, український письменник та кінорежисер

Світ харківської юності поета Слуцького

Книжка Андрія Краснящих про митця, який ще за часів СРСР писав про Голодомор
4 грудня, 2020 - 10:02

Новий цікавий обрис на карті літературної історії України — книжка письменника і літературознавця Андрія Краснящих «Письменники в Харкові. Борис Слуцький», що з’явилася друком цього року у видавництві «Права людини».

Андрій Краснящих докладно розповідає про дитинство і юність видатного поета двадцятого століття в Харкові 1920-1930-х років. Багато попрацювавши над джерелами та — що особливо приємно — не забувши поділитися цими джерелами з читачами, автор створює два яскраві портрети: портрет Бориса Слуцького (1919-1986) і портрет доби в її локалізації у столиці Радянської України. Батьки та інша рідня Слуцького, його друзі та колеги, навчання, вчителі, вулиці, котрими він ходив — усе це контекст, що сформував поета, який був спадкоємцем і футуризму, і романтизму (зрештою, характерне сполучення для тодішньої літератури, і української також), поета, який чимало написав і про рідний Харків, і про рідну Україну.

Мемуари, інтерв’ю, вірші мемуарного типу, що їх у Слуцького було багатенько, змальовують велике місто у вкрай мінливі, суперечливі часи. Щирий ентузіазм (неодноразово виринають різноманітні свідчення про віру в революцію і побудову нового суспільства) віддзеркалювався відчаєм від багатьох наслідків революції. Архаїка віддзеркалювалась у вікнах надсучасних будівель, обмеженість межувала зі сміливими й вільними мистецькими пошуками, бідність діалектично єдналася зі стрімким розвитком індустрії та науки, українізація швидко перетворювалася на русифікацію, і знаходились аргументи стерпіти мільйонні жертви. Так, наче б кілька епох запакували в якісь двадцять років.

Цей масив інформації Андрій Краснящих у міру можливостей аналізує та систематизує. З численними адресами, іменами, фактами. З відстеженням подальших доль людей, місць, установ і артефактів. Наприклад, із віршів і спогадів постає об’ємна й ефектна картина рідного району Слуцького — місцини довкола харківського Кінного ринку. За збігом обставин, мені теж випало народитись і вирости неподалік цього базару (а будівля музичної школи, де навчався майбутній поет, була до мене ще ближча), тож я можу оцінити одночасну впізнаваність і незвичність цієї картини. Адже духу строкатого ярмарку, з колоритними торгівцями й торговками, з повіями та з колективним побиттям злодіїв давно немає, як і темних тісних житлових приміщень поблизу. Зате збереглися деякі старі будинки, базарний транспортний вузол і особлива мовна мішанина, що надихала поета Бориса Слуцького, здається, ціле життя. Це може бути цікавим і для любителів літератури та історії «взагалі», і для занурених у міжвоєнну добу, і, зрештою, для відданих історії та краєзнавству Харкова, міста, що зіграло особливу роль саме в ті часи.

Вірші, спогади та інші тексти в книжці показують у згаданих історичних рамках-обставинах насамперед людей. Борис Слуцький назвав себе «гореприёмником» і завжди дослухався до людини, прагнув описати саме її. Наприклад, голодну селянську дитину, котрій вдалося під час Голодомору потрапити до міста (як бачимо, поет не боявся декотрих гострих і небезпечних у СРСР тем):

«Когда в деревне голодали —

и в городе недоедали.

(...)

Там смерть была наверняка,

а в городе — а вдруг устроюсь!

Из каждого товарняка

ссыпались слабость, хворость, робость.

 

И в нашей школе городской

крестьянские сидели дети,

с сосредоточенной тоской

смотревшие на всё на свете.

Сидели в тихом забытье,

не бегали по переменкам

и в городском своём житье

всё думали о деревенском.»

Або розповісти про нехитрі любовні пригоди свого друга, теж харків’янина, теж російського поета (і поета доволі подібної стилістики) — Михайла Кульчицького. Саме з Кульчицьким Слуцький не лише міцно дружив, а й активно сперечався. Вочевидь, вони мали різні погляди на багато важливих питань. Кульчицький, зокрема, судячи з тих даних, які наводить Андрій Краснящих, був людиною зі значно виразнішою, ніж у Слуцького, «ортодоксальнішою» радянською орієнтацією. Це попри те, що батько Кульчицького зазнав репресій. Зокрема, не зовсім сходилися вони в національних питаннях — так, Краснящих цитує випади Кульчицького проти українізації та націонал-комунізму, а ось Слуцький, схоже, цим явищам симпатизував.

До речі, про українізацію. Книжка «Письменники в Харкові. Борис Слуцький», як мені здається, хоч і розповідає про російського поета, може виявитися навіть цікавішою для читачів, орієнтованих саме на українську літературу, на українську гуманітарну традицію. Справа тут у тому, що в українському просторі сформувався вже більш-менш цілісний драматичний міф двадцятих-тридцятих років (або два міфи — окремо двадцятих і окремо тридцятих), з основною локацією в Харкові. Цей міф зосереджений на україномовній культурі, на україноцентричних явищах, що справедливо й виправдано, але все ж таким чином із поля зору трохи губиться життя та культурна практика більшості населення Харкова, яка навіть за столичних і пост-столичних часів була переважно російськомовною та великою мірою орієнтованою на Росію (проілюструю згадкою літературознавця, радянського військового і приятеля Слуцького, Петра Горелика, про те, що в їхньому юнацькому середовищі умовною культурною «батьківщиною» був російський футуризм). Андрій Краснящих якраз і знайомить із російськомовним Харковом 1920-1930-х, із його культурою, як «побутовою», так і «високою». Звичайно, це цікавий матеріал, що його потрібно знати, матеріал, що врізноманітнює наше розуміння тієї специфічної доби.

Завершує книжку об’ємна добірка віршів Бориса Слуцького з харківськими мотивами. І це правильно — почитавши про поета, цікаво побути і з його текстами, з їхнім чітким і трохи уповільненим ритмом —

«(...) В Харькове русские слова

выговариваются по-украински.

В Харькове думают по-русски,

говорят по-русски,

но с украинским южным акцентом.

Украина или Украина? —

До сих пор не знаю точно.

Мы, харьковские, путаем ударенья.

Удары шли с севера, с юга.

Самый сильный сваливал слово,

и после него харьковчане

устанавливали ударенья.

Я говорю неторопливо

не потому, что обдумываю,

взвешиваю, примеряю слово,

а потому, что расставляю

знаки ударения над каждой гласной.»

Олег КОЦАРЕВ
Газета: