Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Творчість «до війни» та «після»

Валерій Пузік про ветеранську літературу, книжки для дітей та зміну світосприйняття
30 квітня, 2021 - 10:42

Валерій Пузік — людина, яка має кілька іпостасей: художник, письменник, автор книжок «Бездомні пси», «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій, сценарист. У січні 2015-го добровольцем пішов на фронт, брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС). Про війну реальну та війну в свідомості, ветеранську літературу, книжки для дітей та головну роль у житті — наша з ним розмова.

«НЕМОЖЛИВІСТЬ БУТИ ТУТ, КОЛИ ТРЕБА БУТИ ТАМ»

— Ким ти себе вважаєш насамперед — художником, режисером, письменником чи кимось іншим? Яка твоя головна роль?

— На даний момент малюю дуже рідко й майже нічого не знімаю. Тому навряд художник чи режисер. Сконцентрував усю свою увагу на написанні сюжетів, але письменником себе не вважаю. Це така дивна річ насправді. Мабуть, просто автор.

— Чому ти пішов на війну?

— Найкраще це сформулював мій друг та побратим Максим Кривцов. Це звучить якось так: «неможливість бути тут, коли треба бути там».

— Пам’ятаєш, коли з’явилося це рішення?

— Чітко пам’ятаю момент. Остаточний. Це були вступні випробування влітку 2014 року, в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Я вступав тоді на режисера художнього фільму. За кілька годин до іспиту з акторської майстерності мені зателефонував мій друг, військовий, і сказав, що він зараз у Києві. Давай, каже, зустрінемося. Я знав, що він в Луганській області, зі своїм підрозділом, в АТО. Питаю: «Додому їдеш? Проїздом?» Відповідає: «Ні! В госпіталі. Поранення в ногу». І вже на іспиті, читаючи вірш Жадана, який я підготував для вступу:

«Я подивився на море

і все зрозумів -

третій день я тягався

вздовж порожнього берега

і виходив до лиману,

над яким висіли дощі,

знаєш...» — і все.

Я постійно зупинявся на цьому місці, на слові «знаєш». Це було чітке усвідомлення, що поїду на війну і що сенсу продовжувати вступні іспити немає. Уже наступного ранку забрав документи з приймальної комісії.

— Тобі було страшно?

— Звісно. Якби не було — то це сталося б набагато раніше. А так був момент прийняття і подолання усіх протиріч, що роїлися в думках. Усі ті сумніви, страх — вони відтягували телефонний дзвінок у мобілізаційний центр. Я став уважніше придивлятися до добровольчого руху. І врешті вибрав ДУК. Це був, як тоді мені здавалося, найкоротший шлях на фронт. До того ж на той момент у батальйоні були мої друзі.

ВІЙНА РЕАЛЬНА Й ВІЙНА У СВІДОМОСТІ

— Зараз всі говорять про ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. Чи відчув ти його на собі? Якщо так, ти його подолав?

— Півроку десь у мене лежав на видному місці речмішок, і кілька разів я збирав його, аби повертатися на війну. Постійно телефонував до побратимів, розпитував, що там і як, адже нас забрали з позицій в липні 2015 і всі чекали наступного виїзду на передову. Я теж, хоч і не знаходився в батальйоні. Дивне таке очікування. Чи був то ПТСР — не знаю. Мені не снилась війна, психологічно, мабуть, все було гаразд. Хоча... я майже ні з ким не спілкувався й виходив з дому лише за цигарками. Цілими днями малював. По вісімнадцять годин на добу. Це було щось схоже на одержимість. Уже після виставки «Примарна зона» у Львові я зрозумів, що мені не хочеться продовжувати. Взагалі. На тому й зупинився. Думаю, відбувся природний перехід з одного виду мистецтва в інший.

У якийсь момент я повернувся до літератури. Сталося це після поїздки до батьків. Я там пробув всього кілька днів і постійно писав. Зі створених тоді чотирьох оповідань три увійшли в книгу «Моноліт» і ще одне в «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». 

Уже потім зателефонував Володимир Тихий й запропонував писати короткі сюжети для комедійного веб-серіалу «Бліндаж». 

— Як вплинула війна на твою творчість?

— Тексти стали жорсткішими. Війна не може не вплинути на форму нарації, на стиль чи теми. Книги «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення» та «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» — це війна. Війна реальна й війна у свідомості. Для себе я об’єднав їх у трилогію «Paranoid». Якщо ж розділити письмо на «до війни» та «після», то це два різні виміри, і вони перетинаються у книзі «Моноліт».

До війни я писав переважно містичні повісті. Їх навіть назбиралась якась певна кількість, і вони, під загальною назвою «Крики і тіні», отримали свого часу відзнаку літературного конкурсу «Смолоскип».

— Як ти вважаєш, чи потрібна особлива ніша для ветеранської літератури? Критики й читач мають оцінювати її на загальних засадах як власне літературу чи як особливе явище в країні, в якій триває війна?

— Це жанрова література. Читач сам обирає купувати чи ні. Однозначно, тим, кому війна по цимбалах — такі книги не сподобаються. У будь-якому випадку текст повинен бути добре написаний.

ПРИГОДА, ЩО ТРИВАЄ МАЙЖЕ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ

— Я знаю, що ти пишеш не тільки вірші й дорослу прозу про війну, а й книжки для дітей. Що дається тобі складніше?

— Найскладніше — знайти достатньо часу для писання, не годину-дві зранку чи перед сном, а щоби не квапитись і добре все продумати. Наразі працюю над циклом для дітей «Делфі та Чарівники». Це фентезі. І воно займає майже увесь мій вільний час.

Сюжет першої книги розгортається довкола танкера Делфі, який в листопаді 2019 року внаслідок шторму зірвало з якоря в акваторії порту «Південний» та віднесло у бік Одеси. З цього танкера у місто потрапили темні сили — Гарольд, пес Самурай та Чоловік-без-імені — і вони хочуть знищити маяк і місто, а допомогти їм в цьому має Чорний Дракон, який живе на дні Чорного моря. Їм протидіють чарівники. Основне місце дії — Одеська кіностудія. Перша книга «Делфі та Чарівники» ось-ось має вийти друком. Зараз дописую продовження історії, адже, за концепцією, сюжет будується подібно до мінісеріалу. Друга книга має назву «Макгі та Чорний дракон».

Загалом «Делфі та Чарівники» — це карколомна магічна пригода тривалістю майже в чотири століття. Тут і стрибки в часі, і реальні історичні події, план Франца де Воллана і Обряд Заснування Одеси біля основи «першого» будинку. Персонажів дуже багато, і про кожного потрібно написати окремо, а на все це потрібен час, і його, як завжди, немає.

— Якби в тебе була можливість працювати просто для задоволення, чим би ти займався?

— Вирощував би помідори в горах, доглядав за садом, а у флігелі чи альтанці писав би великий український роман й час від часу задумливо дивився вдаль (сміється). 

— Яка з твоїх книг чи який із твоїх фільмів особливі для тебе? Переломні, знакові — назви, як хочеш.

— Особливими можу назвати ті речі, над якими працюю зараз.

— Твій син Орест народився після того, як ти повернувся з війни. Що змінило тебе більше: війна чи народження сина?

— Народження сина, звісно. Це зміна світосприйняття. Якби не він, то я не писав би зараз дитячі книги, наприклад. Життя було би іншим, не таким світлим.

Розмовляла Юлія ІЛЮХА
Газета: