Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

Україна та Балкани. Чи є альтернатива мовчанню?

Катерина КАЛИТКО: «Існує брак спільної мови — між нами самими, а не з ворогом — задля людського порозуміння»
11 листопада, 2016 - 11:42

Нещодавно українська поетка та перекладачка Катерина КАЛИТКО отримала престижну міжнародну премію — CrYstal Vilenica. Її щорічно вручають на Міжнародному літературному фестивалі у Словенії, неподалік Трієста. Цією нагородою словени намагаються підтримати центральноєвропейську літературу. Так, країна, що найперша вийшла з Югославії та найлегше пережила історію 1990-х років, зараз є маловідомою для України. Бо що ми знаємо про Словенію? А про Балкани загалом? Чому так мало говоримо про спільний досвід, травми війни та те, як можна її подолати? Однією з тих нечисленних українських авторів, яка знає ситуацію наших сусідів, є Катерина Калитко. Саме в її перекладах українською з’являються книжки багатьох балканських авторів. Передовсім Катерина Калитко є авторкою шести поетичних збірок, остання з яких вийшла 2014 року у «Видавництві Старого Лева». Називається вона «Катівня. Виноградник. Дім». Саме за поезію авторку відзначили премією. Чому зараз важливо говорити про спільний досвід, як працювати з генетичною пам’яттю та що робити зі страхом — у розмові з Катериною Калитко. 

— Передовсім вітаю з отриманням премії. Журі у промові зазначило, що їх вразили вірші, які ставили винахідливі питання «про історичне наступництво, людську близькість і подолання втрати». Що для тебе є цією втратою, Катю?

— Думаю, йшлося про два конкретні тексти у цілій добірці словенською та англійською. Перший вірш — це монолог померлої під час Голодомору дитини. Я не називаю ситуації прямо, хто знає контекст — відчитає, хто не знає — побачить своє. Інший вірш називається «Шосте квітня» — це дата початку війни в Боснії і Герцеговині. У ньому йдеться про чоловіка-мусульманина, якого забрали в концтабір. Ця травма  несподівано спрацювала і в Україні. Якщо змінити буквально кілька деталей, це може бути цілком «донбаська історія». Хоча текст було написано за два роки до початку війни. Такі ось дві різні втрати з різних кінців світу, і кожна з них по-своєму моя. Можливо, члени журі відчитали тут певну паралельну історію, вкладаючи у неї свої приватні сенси. 

«КОРЕНІ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАВМ ЛЕЖАТЬ У ГОЛОДОМОРІ»

— В анотації до твоєї останньої книжки «Катівня. Виноградник. Дім» написано, що ці тексти, як «вино зі зболеної лози, пророслої на суворому ґрунті», вірші «про те, як тривожно дихається у спустошеному й виснаженому домі». Звідки стільки тривоги?

— Я навіть не можу дослідити її первинного джерела, бо жила з нею завжди. Очевидно, справа в генетичній моделі й пам’яті. Якщо аналізувати тутешні родинні та національні трагедії, побачимо, що в нас немає сімей, яких би оминули Голодомор чи війна, чи конфлікти на «кресах». Навіть якщо не усвідомлювати цього, пережите вживлює в єство неспокій. Неможливо спокійно перебувати на Землі, впевнено знати, що завтра і позавтра буде те саме, — про це промовляє генетична пам’ять. Корені наших національних травм лежать у Голодоморі. Це — жах, який неможливо було раціонально осмислити. Наші предки обрали мовчання, щоби принаймні дітям не передати того тваринного жаху, але дещо перейшло навіть на рівні мовчання. Ця постійна стривоженість, неможливість спокою та усталеності.

Ще дитиною я писала сумні вірші. Коли у 13 років дебютувала в періодиці, редактори говорили мені: «Ну, ти ж дівчинка. Напиши віршик про квіточку й сонечко, як дівчатка пишуть». Навіть зараз я не маю годящого вербального інструментарію, щоб пояснити, звідки беруться тексти. Тоді я теж нічого не могла пояснити, але було дуже прикро. Бо все росте і з моєї власної родини, і з того, що було в одному саду із родинним деревом. Це якась укоріненість навіть не в традицію, а в українську свідомісну єдність.

— Якщо говорити про ті генетичні коди, які з Голодомору передалися нам «з молоком матері», то багато хто досі відчуває страх рецидиву цього страшного минулого; про це дуже важко говорити. 

— Коли помирала моя двоюрідна бабця, вона прикликала до себе сина і стала пошепки розповідати йому, як містечком у придорожних ровах конали від голоду люди. Як поселили в нас цей страх? Це величезний генетичний і ментальний експеримент. Можливо, нинішні події, як шокова терапія, допоможуть нам зрозуміти його механізм. Як лікуватися - досі неясно. Очевидно, тільки говорінням уголос. У боснійській літературі вже двадцять років проговорюють травму війни. Зрозуміло, що письменник, який проживає воєнний абсурд та осмислює кожну його щоденну деталь, не може про це не писати. У нас уже були перші книги про війну, але головне ще попереду. Адіса Башич, боснійська поетка мого покоління, має збірку «Травмомаркет» та однойменний вірш. У ньому білявка з Гарварду запитує авторку: «Вам не здається, що ви торгуєте своєю травмою?». На що та  відповідає: «Так, але, боюся, це єдине, що маю». Я не вважаю, буцім література має виховувати, але будь-яка вербальна діяльність змінює тканину дійсності. У кращий чи гірший бік. Позаяк реальність нині непроста, я переконана, що й справжня література складна і часто важка.

«МІЙ ДІМ – ЦЕ МОВА»

— У твоїй поезії дуже проглядається тема дому. Чи це для Тебе щось як за Борисом Кримським – «святе довкілля буття», чи щось інше?

— Так склалося, що я не почуваюся добре на одному місці. Тоді здається, що я незахищена, занадто відкрита для зовнішніх загроз. Особливо в Україні, де співрозмовники часто не шанують твоєї межі приватності. Найкомфортніше почуваюся в русі. Коли трансформуються відчуття і змінюються картинки край дороги, коли довкола товариство полікультурне. Виходить, що мій єдиний дім  – це мова. Я не мислю себе поза полем писання і перекладу, які формують смисли в українській, і всюди, де можу послуговуватися цією мовою, навіть там, де її розуміють не прямо, а через якісь архетипні речі, – скажімо, традиційний спів, – там я можу бути вдома. Ну і в християнському сенсі, дім – це те місце, куди ти йдеш через життя. Може, не конче рай, але щось позатілесне.

— У житті ти маятникуєш поміж Вінницею та Сараєвом, по суті, живучи у двох країнах. В інтерв’ю «Літакценту» 2013 року говориш про внутрішню еміграцію та те, що Україна в тебе «внутрішня, бо із зовнішнього світу її поступово витискають». Скажи, чи змінилися ці твої відчуття за три роки?

 — Змінювалися кілька разів. Насамперед — бо події викликали з внутрішньої еміграції і мене, і ще багатьох таких самих. України зразу стало більше, ніби її контури зміцніли під зовнішнім тиском. Це трохи лякає — не хочеться думати, що станеться, якщо одного дня цей тиск таки зникне. З одного боку, я завжди ніби знала і часто повторювала, що війна з Росією буде. Тільки сподівалася, що не застану її. З другого боку, здавалося, що з першою серйозною загрозою всі почнуть масово виїздити, і нікому буде захищатися. Mea culpa. До війни не застосовна категорія позитивного, але українці в цій ситуації мене вкотре здивували. Як ми знаємо з історії, найжиттєспроможніші у нас — низові ініціативи. І через всі обставини чи всупереч ним я намагаюся, як можу, підтримувати військо, бо весь цей український спротив — передовсім, низова ініціатива.

«МИ ДОСІ ЗАЛИШАЄМОСЯ ПОЕТИЧНОЮ НАЦІЄЮ, ЯКА ЗАВ’ЯЗАНА НА СЛОВІ»

— Зараз ми переживаємо ті травматичні досвіди, які частково є суголосними травмам на постюгославському просторі. Ти — не тільки поетка, а й перекладачка, і голос знаного прозаїка Міленка Єрґовича в Україні зазвучав саме завдяки тобі. Він якраз і пише про війну, про те, що залишається опісля. Якщо говорити не лише про травму, а й про зцілення, — що, на твою думку, може залікувати наші рани?

— Якщо продовжити тему «внутрішньої України», то залишився наслідок «внутрішніх еміграцій» — атомізованість малих спільнот. Інтелектуали, бізнесмени, політики, дещо осібно стоїть журналістське середовище... Ці кола накладаються секторами, але кожне рухається своєю орбітою. З одного боку, це питомий український індивідуалізм, на якому завжди ґрунтувалося співжиття, навіть опір зовнішнім впливам та намаганням переламати нас через коліно. Все трималося на цій національній упертості. З другого боку, ми бачили майже казкову солідарність на Майдані й на початку військового конфлікту, бачили, як ударно це працює. А зараз усе знову висить лише на волонтерах і місіонерах. І перетворюється на фарс зі спробами повнокровного життя під час війни — перепрошую за каламбур.

Є брак спільної мови задля людського порозуміння. Це як у притчі, коли солдати з ворожих військ розговорилися і збагнули, що мають спільні проблеми. Навіть при тому, що пояснювати довелося мовою жестів. Але я кажу зараз не про діалог із ворогом, це не на часі, йдеться про нас самих. Ми є поетичною нацією, і досі дуже зав’язані на слові, усі ці суперечки щодо літературного канону та ідолів літератури підтверджують, що ми не перейшли у прагматичнішу царину. Залишилися розспіваним поетичним народом, але водночас мало говоримо між собою, мало існуємо в просторі спільної мови. Очевидно, це — проблема. Знову ці дві наші травми — війна і мовчання.

«ЦЯ ВІЙНА ДОДАЛА НАМ САМОУСВІДОМЛЕННЯ»

— Дійсно, це травми, над якими можемо працювати ще десятиліттями. Але варто зазначити, що великий сегмент нашої мови зараз  є мовою ненависті. Перебуваючи у стані у війни, природно, що ми захищаємо себе від ворога, але якщо копнути глибше, то досить багато часу ми існували у просторі «заперечення» чомусь. Що, на твою думку, може посприяти тому, аби опісля ця мова заперечувальна перейшла на мову ствердну?

— Мені здається, жоден народ у важкі періоди своєї історії не зумів уникнути мови ненависті. Це природна реакція організму культури на інфекцію, на корпус тих смислів, які спотворили культурний контекст на роки вперед. Подолання проблеми є завданням публічних інтелектуалів та справою приватного вибору. Часом письменнику чи публіцисту доводиться все життя прокладати маленьке річище для нової мови. Ми не зможемо відвернутися від того, що відбувається, але й повинні говорити у прийнятних для нас моральних категоріях.

Як не дивно і як не страшно, ця війна додала нам самоусвідомлення, усенсовила. Із розпорошеним уявленням про те, хто ми такі й куди рухаємося, ми раптом відчули страшенну загрозу, яка насправді існувала завжди. Лише тепер усвідомили, яка вона руйнівна, тому зосередилися. І тут знову йдеться про приватний вибір і приватну відповідальність. Звісно, реальність поступово змінюється. Чи пощастить нам усім виплести собі нову тканину, якусь нову мову – це вже невідомо.

Думаю, треба рухатися поетапно. Ми не можемо знати що з нами станеться за рік, ситуація змінюється кардинально, драстично і швидко. Для початку треба прийняти те, що з нами вже відбулося. Війна увійшла в побутове мовлення, в тому, що здавалося страшним, тепер ми перебуваємо щодня і добре орієнтуємося. Уранці за кавою можемо обговорювати «розгрузки», «броніки», «гради» і т.д. Спершу треба, щоб геть усі це усвідомили, а потім - наступним шаром - нарощувати тканину зцілення.

— Повертаючись до Єрґовича та того, що він писав про трансформацію людини та її маленького світу війною. Скажи, як наша війна змінила Твій світ?

— Психологічно, мабуть, це мене сильніше прив’язало до України. Майдан став переломною фазою, а війна поставила крапку. Починаючи від простої побутової тривожності, – що станеться із твоїми батьками, якщо прорвуть кордон? – закінчуючи усвідомленням того, що я хочу бути причетною до біографії своєї країни. Як людина, яка працює з мовою й українськими сенсами, я мушу бути ниткою у цьому полотні: якщо втрачу це, то надалі вже не розумітиму, що відбувається. Єрґович – великий письменник і, на моє переконання, майбутній нобеліант. Але він виїхав із Сараєва до Загреба ще під час війни, і тепер не розуміє нинішнього Сараєва, але й у Загребі не почувається «своїм», він утратив один світ, але іншого не віднайшов. Зокрема цей приклад стимулює мене не відриватися від свого середовища, коли воно переживає таку трансформацію. Поза ним мене як самостійної одиниці не існуватиме.  Якщо я не переживу цю трансформацію зі своєю країною, потім просто не матиму з нею точок дотику. А людина, яка перебуває ніде, зазвичай нещаслива.

— Попрошу Тебе розказати про книгу Озрена Кебо «Сараєво для початківців», яку Ти переклала на українську, та те, коли ми зможемо її прочитати.

—  Вона мала б з’явитися до кінця року, але не можу сказати точно, бо йде видавничий процес. Ми  вже маємо обкладинку від «Аграфки» та погоджену з автором первинну програму турне. Тут маю згадати, що запропонував цю книжку видати поет Іван Непокора, він же був супервайзером цілого проекту, і саме його мудрість, чуйність і делікатність допомогла спрацюватися всім учасникам.

Сам Озрен Кебо – з Мостара, але давно живе в Сараєві, дуже сердечно перейнявся ним і пропустив крізь себе реалії міста. Часто погляд автора “трохи збоку” дуже чіткий та глибокий - глибший, аніж у місцевих. Озрен – іронічний інтелектуал, у нього специфічний гумор, він може глузувати з будь-якої політичної події чи соціального феномену, і це буде справді смішно. Він каже, що це запорука життя в Сараєві. Скажімо, останній розділ “Сараєва для початківців” – це монолог на межі марення, який складається з кількох індивідуальних пам’ятей, і там він каже: «Не забирай у мене, Боже, здатності сміятися, бо лише це робить мене живим».

Перш за все, ця книжка – дуже страшний, масштабний і людяний документ. Нам зашкодило те, що ми нерівно, мало стежили за тим, що відбувалося в 90-ті роки в колишній Югославії. Тепер, коли нам так необхідно, щоб світ до нас пригледівся, коли ми здаємося йому далекими і неважливими, ми розуміємо, як болить така неуважність, як боліло їм. І це ще одне нагадування про те, що немає чужої трагедії, немає чужої історії - усе повторюване. Знов-таки, якщо винести за дужки топонімічні й геополітичні нюанси, шаблони ситуацій багато в чому накладаються, хоч і не ідентичні.

«У СЕРБІЇ СИТУАЦІЯ ЧЕКАЄ ЛИШ СІРНИКА, ЩОБ СПАЛАХНУТИ»

— Україну, за деякими винятками, на постюгославському просторі сприймають здебільшого через російські окуляри. Попри те, що є спільні досвіди, немає спільної розмови. Як, на твою думку, можна її побудувати?

— Все залежить від індивідуальної оптики. У Сербії багато хто включається в інформаційну війну на платній чи на волонтерській основі. І мені важко сказати, як зараз можна співіснувати із Сербією політичною, там багато явищ досі ґрунтується на пасіонарній прив’язаності до «матінки Росії», на потребі поїхати вклонитися Путіну. Від покоління до покоління в масовій свідомості не відбувається принципових змін.

Так само і з Росією, нам хотілося думати, що там лише влада погана, але насправді суспільство цілковито індоктриноване, і на зміну умовному мертвому Путіну прийде новий. У Сербії, попри те, що є люди, які свого часу повстали проти Мілошевича і прагнуть руху до Євросоюзу, є прогресивна молодь, є й дуже важкий камінь, який тягне на дно. Це традиційна орієнтація на Росію, а Росія — вже «Титанік» на стадії потоплення. Звісно, на рівні побутових розмов із сербами можна включатися в дискусію, але у висліді — це одна-дві спасенні душі. З християнського погляду це добре, з погляду міждержавних відносин — навряд. З Боснією та Хорватією інакше, бо вони мають досвід зовнішньої агресії й розуміють, про що йдеться. Звісно, одіозні випадки нерозуміння трапляються й там, але це незначна статистична похибка. Тому нам дуже важливо говорити, спілкуватися між собою, бо на спільності цих досвідів може вирости спільність майбутніх дій.

— В геополітичному сенсі зараз відбувається розгойдування усталеної картини світу після Другої світової. Не хочу глибоко залазити в політику, але чи відчувається це на Балканах?

— В Республіці Сербській, що в складі Боснії і Герцеговини, нещодавно провели референдум щодо окремого Дня незалежності, альтернативного Дню незалежності БіГ. У сербській пресі референдум супроводжувався потворною антибоснійською істерикою. І, власне, побутує думка, що це початок відцентрового руху, внутрішнього руйнування конфедерації. Бо рано чи пізно ситуація спричиниться до чергового етнічного конфлікту більшої чи меншої гостроти. На міжлюдському рівні напруження немає чи майже немає, у Сараєві на одній сходовій клітці спокійно співіснують сусіди різних етносів. Але така кількість смертей, як на війні 25 років тому, не минає безслідно. Є зачаєні образи. Тому на політичному рівні ситуації бракує сірника, щоби спалахнути. Для цього готується ґрунт. Тоді все зміниться й у побуті. Наскільки вистачить терпіння, вміння говорити, мудрості індивідуальної та політичної — питання часу та індивідуальної вдачі.

— В тебе є страх того, що знову може повторитись велика війна?

— Я би збрехала, якби сказала, що мені не страшно. Але страшно не так самої війни, як розлюднення, її неминучого наслідка. Мені було дуже страшно під час Майдану, коли ховали Небесну сотню, це було руйнування картини світу та порушення конвенції міського співіснування. Коли тебе стріляють на вулиці міста, яке від раннього середньовіччя було огородженою територією, де тобі гарантували безпеку й захист від дикого лісу та ворогів - тоді втрачаються всі межі. Ти відкритий усім вітрам, будь-якої хвилини може статися непоправне. І жити в місті або нам, або тим хто стріляє. Коли неофіційно почалася війна, стало простіше, бо війна – це чітка опозиція «свої-чужі». І я поступово зрослася з цією щоденною тривожністю.

Мені дуже хочеться, щоб ми зберегли людяність та чистоту співжиття. Не хочеться казати цього, але є внутрішнє відчуття, що велика війна таки буде. Бо ситуація сама собою не розв’яжеться. Усім подобається поговорити, що Росія має розпастися, але ж вона не розпадеться просто так. Цьому передуватиме масштабний конфлікт. А жоден конфлікт не омине України, банально тому, що ми знаходимося поміж двома великими центрами впливу. Всі ракети летітимуть над нами,  від цього не сховаєшся. Найкраще, що можна зробити – зберігати людяність. Зрештою, я часто думаю, що велика війна триває від 1914 року, тільки часом робить паузи, щоб віддихатися, змінити методи і перевірити, як нам із нею.

— Катю, коли ми нарешті побачимо твою нову книжку?

— Вона має вийти у «Видавництві Старого Лева» на початку 2017 року. Це збірка оповідань про те, як, уміючи чи не вміючи, люди живуть зі своєю інакшістю. Про те, що витворило цю інакшість, зумовило окремішність. Робоча назва книжки — «Земля загублених, або Маленькі страшні казки». Земля Загублених — це паралельний світ, що дрейфує поруч із нашим, у який витіснено всіх занадто інших. Це спосіб помістити звичну ситуацію в інший антураж, щоб побачити її в різкішому світлі. Бо якщо наш погляд розфокусовується, трагедія стає елементом умеблювання кімнати. А бути людяним означає помічати її щодня.

— Чому саме форма оповідання?

— Це ідеальний спосіб розповісти історію. Удар в діафрагму, концентрований напій, позначення точок на шляху, що змінили дорогу з відомим кінцевим пунктом.

Олеся ЯРЕМЧУК, Львів. ФОТО АВТОРА
Газета: