Україно, дозволь мені серед твого безголов'я головою тривожною прорости!..
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, критик часів радянської епохи

«Відліт насіниною кульбаби»

Василь Голобородько — про «візит» тривалістю в чотири роки, дерусифікацію сходу і глобальність... казок
1 березня, 2018 - 16:46

Я вперше в гостях у живого класика. Василь Голобородько зустрічає усмішкою, фірмовими вусами, до яких звик замолоду; в руці — цигарка, а на робочому столі в прохолодній, але затишній кімнаті — ноутбук з відкритою сторінкою «Фейсбуку». Але тут, в ірпінському Будинку творчості письменників, він і сам гість — щоправда, візит затягнувся уже майже на чотири роки. «Я був певен, що їду сюди з рідного Луганська лише на два тижні; погляньте: тут усе не дуже добре обладнано, тимчасово», — зауважує поет. На те, що в таких умовах лауреатові Шевченківської премії жити не годиться, громадськість вперше звернула увагу ще 2014 року, коли було зініційовано написання звернення до київського міського голови про забезпечення поета житлом. І з цього ж питання восени 2017 року активістка Михайлина Скорик запросила до тимчасової оселі Василя Івановича представників ЗМІ. Тож, найперше, чим цікавлюся у поета, чи мали всі ці заходи якийсь ефект.

«ПОЕТ-ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ — ЩО ЦЕ ЗА СТАТУС ТАКИЙ?»

— Пригадую, 2014-го телеканали приїжджали один за одним. Але від усіх тих сюжетів нічого не змінилося — уже тоді я й почав відмовляти всім ЗМІ і для інтерв’ю на радіо не поїхав до Києва. Київська організація Спілки письменників написала звернення до київського міського голови щодо можливості забезпечення мене нормальним житлом, звернення прийняли, однак залишили без відповіді. Але на звернення голови Спілки письменників відповідь прийшла: на двох сторінках — обґрунтування, закони, постанови Кабінету міністрів — усе зводилося до того, що немає законних підстав, аби дати мені квартиру. «Поет-переселенець» — що це, мовляв, за статус такий? Але ж я лауреат Державної премії, і в Луганську мені ж усе-таки дали квартиру. Хоча там теж було складно: розпорядження довго пролежало в Луганській держадміністрації, я змушений був довго стояти в черзі (був там якимось тисячним). А тут як я стану у чергу, якщо я не прописаний у Києві? Але ж 2004 року тодішній мер Києва Омельченко надав дві квартири письменникам. Чи було це на законних підставах? Але ж Омельченко знайшов якусь можливість. Потім на Княжому Затоні ще трьом письменникам надали по однокімнатній квартирі готельного типу. Та і я, власне кажучи, ні на що особливо не сподівався. Я чекаю, коли зможу виїхати назад до Луганська. Син знімає квартиру в Києві на Троєщині, він і його дружина знайшли собі роботу. А я ні на що не здатен без його допомоги — то в лікарню відвезти, то забезпечити мене харчами на тиждень...

Тут я живу безкоштовно, Спілка письменників сплачує комунальні послуги. Але ось нещодавно мене вже запитували представники Будинку творчості письменників, чому б мені не повернутися до Луганська? Певна річ, я їм не вигідний.

«Я ЗАВЖДИ ГОВОРИВ СМІЛИВО»

— Вашу першу книжку, видану за кордоном, ви вперше взяли до рук саме тут, в Ірпені. Чи могли уявити тоді, що за стільки років повернетеся сюди?

— Я тоді повернувся з армії, це був десь 1970 рік, завітав до Світличного. А він каже: «Я ось зараз саме їду до Кочура». І ми поїхали разом. А Григорій Кочур був великим книголюбом, у нього вдома була література всіма світовими мовами. І йому так шкода було віддавати ту мою книжку. Вона тепер залишилася десь у Луганську. Потім мені та книжка потрапляла до рук уже в іншій обкладинці. Я змушений був довго приховувати її, бо ж була «за границей изданная», а це тоді переслідувалося. Тоді КДБ мою «діяльність» очевидно перебільшувало (з університету відрахували, загнали у «стройбат» на перевиховання). А нині один мій знайомий в інтерв’ю на радіо якось сказав: «Та він же нічого такого суттєвого і не зробив». КДБ тоді все перебільшувало, а тепер навіть мої друзі применшують. Та щось таки я робив: поширював рукопис Дзюби, який вважався антирадянським. У наказі ректора про відрахування із Донецького університету сказано: «Відрахувати за дії, несумісні зі званням радянського студента». А це підлягло під кримінальну статтю, за якою саджали. Ну, ще «за неуспішність і пропуск лекцій». Щодо неуспішності — це точно було нечесно, адже наказ вийшов посередині сесії! Були розмови з представниками ректорату, і я думав, що можуть посадити за скоєне. Але я тоді завжди говорив сміливо.

«ВІД НАЙПЕРШОЇ КНИЖКИ ЗАЛИШИЛАСЯ ТІЛЬКИ ОБКЛАДИНКА»

— Коли вийшла ваша перша книжка на Батьківщині?

— Аж 1988 року, за часів перебудови. Але від найпершої, яка планувалася, проте не вийшла, залишилася тільки обкладинка. Художник уже намалював її, однак випуск книжки перенесли на наступний рік (вона мала вийти ще 1966 року) — і обкладинку віддали для нової збірки Калинця. А щодо другої книжки  була і обкладинка, і, кажуть, — сама книжка, але увесь тираж віддали на макулатуру, і жодного примірника ніхто так і не дістав. Взагалі найперша збірка вийшла в Балтіморі, в Америці, 1970 року. Віра Вовк робила переклад моїх поезій, які вийшли у Бразилії португальською. Мої книжки видавали в Польщі та Канаді в 1990-х. Також польською 1990-го вийшла збірка «Повернення відсутніх», тут автори — Ліна Костенко, я, Ігор Калинець і Василь Стус: хороша компанія, чи не так?

«ЯКА НЕЙМОВІРНА ПОЕЗІЯ — З НІЧОГО ЗРОБИТИ ТАКІ КРАСИВІ ТЕКСТИ!»

— Останнім часом ви захопилися пошуком і класифікацією українських казок. Плануєте потім видати наукову працю?

— Про казки я можу розповідати багато. Я знайшов їхні тексти, описав їх, завів собі покажчик казок. Ще багато розшукую казок з усіх етнічних територій України: зараз, наприклад, читаю на бачванському діалекті, інколи й польською мовою. Тепер знайдені казки я розподіляю за своїм принципом на повні й неповні (скорочені). І ще всі казки у мене розділені на три частини за основним конфліктом — змагання між головним героєм та його супротивником: це змагання в силі — або добро, знання, хитрощі; або сила-правда; або своя (фізична) сила, як у Змієборця. В усіх справжніх казках ідеться про настання дорослості дівчини (дещо інші мотиви — лише в побутових). У казках реалії перетворення підлітка на дорослу людину метафоризуються здебільшого антропоморфними метафорами. Бо колись у нашій культурі цьому надавали великого значення. До того ж, писаних законів тоді не було, і в культурі все це регулювалося звичаєвими нормами... Якось читаю я опис гуцульського весілля: там староста зачитує епізоди з Біблії. А я розумію, що схожий мотив бачив у казці. Книга Товіта від VI ст. до н. е складається із уривків чотирьох наших казкових сюжетів: «Молодильні яблука», «Мертвець-помічник», «Дівчина, що встає з домовини» і «Тварини-помічники». План оповіді змінюється, тому виникає багато сюжетів, багато варіацій одного сюжету, але план змісту один — настання дорослості дівчини. Яка неймовірна поезія — із нічого зробити такі красиві тексти!.. Це однозначно буде глобальна наукова праця.

— Ваші твори мають численні переклади європейськими мовами. Зараз і в Україні зростає інтерес до перекладної літератури, але поезію досі перекладають небагато. Чому?

— Поезію, звісно, складно перекладати, особливо ту, яка написана класичними розмірами, силабо-тонікою. Французи перекладали Герасим’юка, котрий писав силабо-тонікою, верлібрами. Бо всі ці тонкощі неможливо правильно відтворити іншою мовою. А якщо вірш написаний силабо-тонікою, то потрібно перекласти не лише сам зміст речень, а має важливе значення і мовне оформлення, усілякі звукові й ритмічні ігри. Свого часу у «Фейсбуці» я викладав і свої переклади чотирьох віршів Пастернака, але не раннього, бо раннього неможливо перекласти через специфіку мови — звукові алітерації, ритміку. А мене й справді багато перекладали. У Мюнхені Міжнародна дитяча бібліотека внесла мою книжку дитячих віршів у англомовний каталог «Білі ворони» — один із ключових у світі дитячої та юнацької літератури. До речі, це перша українська книжка віршів, яка увійшла до цього каталогу. В Югославії 1983 року вийшла книжка «Антологія світової поезії», в анотації до неї написано, що до неї «вміщено твори від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». І мені не байдуже, що з українських авторів я там один.

 ДИВИВСЯ, ЩО СЕРЕД ЦИХ ТЕРИКОНІВ І ШАХТ ЗАЛИШИЛОСЯ УКРАЇНСЬКЕ»

— Ви родом із Донбасу, отже, у вашій творчості є згадки про молоді роки на Батьківщині. Але ви не відносите себе до «співців Донбасу», чому?

— Поняття часто плутають: не можна Донбасом вважати всю Луганську і Донецьку область. Вище від Донця уже немає шахт, то й Донбасом (Донецьким вугільним басейном) його назвати не можна. Я не бачив териконів, не бачив цієї руїни, яку вносить у природне середовище наявність шахт, тож не оспівував ані териконів, ані шахт. Я дивився, що серед цих териконів, шахт, залізниці залишилося українське — мені це було важливо. Це виразилося бодай у тому, що я не перейшов на російську, а писав виключно українською. У мене чотири роки підземного стажу, тож і я маю кілька віршів про Донбас, про шахти, але там немає оспівування каторжної, страшної праці шахтарів.

Київська організація Спілки письменників щорічно проводить конкурс молодих письменників, і я входжу до складу журі. Я кажу, що їх треба обов’язково підтримувати. Бо якби й мене на самих початках не хвалили, я перестав би писати. Колись за один лише аркуш у сімсот рядків платили великі гроші — стільки, скільки я заробляв на шахті за рік. Але це якщо видали. А на той час велику роль грали «взгляды», тобто знайомства. Я був тоді знайомий з Дзюбою, Світличним, пізніше — зі Стусом. Їх критикували, не сприймали як радянських письменників, хоча тоді в їхній творчості нічого особливо антирадянського ще не було.

— Чи відчувалося тоді, що ці східні області — українські?

— До 1964 року, мого вступу в Київський університет, там школа в селі була україномовна. А того ж року, як я поступив, її перевели, так би мовити, «на прохання батьків» на російську мову викладання. Зіграло роль і те, що військових переміщали по Союзу. Скажімо, служив він десь у Сибіру чи в Бєлгородській області, тоді його переводять в Україну, а тут школа українська — проблема. В одному селі була україномовна десятирічка, і церква була (а в нашому селі закрили і зробили з неї клуб) — щоби показати відсталість.

Коли розпочалася перебудова, українську мову можна було почути в багатьох місцях. Напередодні настання незалежності 1991 року, влада була в паніці, втім, коли на виборах переміг не Чорновіл, а Кравчук, вона «воспрянула»: побачила, що все залишається, отже, повернулися до попереднього стану, хоча перед цим люди тільки почали звикати до україномовного середовища. А Київ тоді почав звертати менше уваги на ці області, і коли вирішувалося, хто буде президентом — Кучма чи Симоненко (а компартія Симоненка в Донецьку була сильна, багато голосів; губернатором був Янукович), домовилися, щоб Янукович «організував» належну кількість голосів за Кучму, і він дозволяє йому робити що завгодно — отже, ні про яку українізацію чи дерусифікацію вже не йшлося...

«ЩО ДОВШЕ ВСЕ ЗАТЯГУЄТЬСЯ, ТО БІЛЬШЕ СТРАЖДАЮТЬ»

— Як гадаєте, Донбас усе-таки повернеться до України?

— Важко буде повертати. Бо що довше все це затягується, то більше люди страждають. Адже і з нашого, і з їхнього боку гинуть. Якби все це було так швидко... Якби розігнали ту СБУ в Луганську, де роздавали автомати, то все б і закінчилося. А тоді були такі сюжети по телебаченню: луганчани звертаються до спікера луганської міліції, мовляв, знищити б їх, поки небагато. А вона на це: «Как это, да это же люди!» Ну ось, пожаліли тих людей, а тепер — скільки руйнувань, скільки людей загинуло...

2002 року я дав інтерв’ю для міської газети «Жизнь Луганска», в якому сказав, що в Росії колись стабілізується ситуація і вона повертатиме всі колишні союзні республіки під свій вплив. Так воно і вийшло. І їм головне тепер — Україна. Бо Білорусь вони уже зробили союзною. А країни Середньої Азії «посиплються» самі по собі.

«ВІЙНА — ЦЕ ЩОСЬ АБСУРДНЕ. ЩО МОЖНА ПРО НЕЇ ПИСАТИ?»

— Чи помітні в тих віршах, що ви пишете зараз, якісь алюзії на сучасну війну? Про Другу світову та її наслідки читаємо у вашій поезії «Золоті глечики груш». А які слова дібрати, аби описати сьогодення?

— Взагалі віршів я пишу зараз мало. Розумієте, Друга світова навіть для мого покоління уже більше міфологізована, а тут все живе. Я вважаю цю війну не зовсім традиційною війною: бандити захопили автомати, Росія їх підтримала, надихнула на це і досі допомагає. Сама війна — це щось абсурдне, що можна про неї писати? Ось нещодавно в Америці видали антологію англійською мовою «Слова про війну». Там є мої поезії про втечу, про відхід із рідного дому — тобто такі екзистенційні мотиви, які можна застосувати для будь-якого часу, не обов’язково прив’язувати до факту війни. Мене упорядниця запитує: коли був написаний вірш? Там зазначена дата — ще до початку цього конфлікту, а мотив — «відліт насіниною кульбаби», тобто ось мене вітром відносить від рідного дому. Ця бездомність може бути для будь-якої людини актуальною, а мені ось по-справжньому це нині матеріалізувалося... Треба воювати, і ми воюємо, намагаємося зупинити війну. А якщо не зупиняти — там же які апетити: спочатку всю область захоплять, і невідомо, що далі — Крим, Одеса, Харків — пів-України відхоплять. У ту війну було якось зрозуміліше: жили, працювали — аж раптом ворог, окупант захоплює нашу землю. А тут наші, українці, автомати захопили і пороздавали, воюють тепер...

***

Наша довга, насичена спогадами та озвученням планів на майбутнє розмова з класиком добігає кінця. Наостанок Василь Голобородько знову розмірковує вголос про свої літературні здобутки, і в цих словах мені вчувається таке: поет та його мистецтво почуваються недооціненими, призабутими. «Взагалі ж київська школа неомодерністів розпочалася з мене. Тоді київські поети орієнтувалися на мене, а тепер кажуть: започаткували ті, хто був старшим за мене за віком. Я вже друкувався, а у них ще й віршів тоді не було. То до чого тут метрика?» Він рішуче засуджує так званий поколіннєвий шовінізм: мовляв, «якщо ти не належиш до мого покоління, я точно тебе не читатиму» — і запевняє, що в літературному середовищі обов’язково має бути здорова конкуренція...

Потім поет знову каже про те, що сподівається повернутися до рідного Луганська. У коридорі холодом тягне від вхідних дверей. Він усміхається, дякує за візит і затягується цигаркою.

Олена КУРЕНКОВА, фото авторки
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments