Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

«Війна завжди має ідеологічні причини»

Еліот Акерман — про значення літератури для солдата
22 червня, 2017 - 17:53
ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Він має приголомшливу кар’єру військовослужбовця, а також письменницький успіх, зокрема роман «Зелені проти синіх» потрапив у список бестселерів від «Нью-Йорк Таймз». Вісім років у американській армії, зокрема служба в Іраку та Афганістані. Як військовий радник, Еліот Акерман керував загоном афганських солдатів й відповідав за операції проти очільників Талібану. Також керував операцією з ліквідації наслідків урагану Катріна в Новому Орлеані. Усе це дало непересічний досвід, до якого Акерман звертається у своїй прозі.

Цього року «Зелені проти синіх» вийшли українською у видавництві «Дуліби», і щоб представити книжку, письменник завітав до Києва. «День» розпитав Еліота Акермана про роман та про агресію, що притаманна людині.

— Як ви наважилися змінити кар’єру військовослужбовця на письменницьку?

— Моя мати — письменниця, я виріс серед книг і вчився на факультеті історії літератури, тому для мене було дуже природним писати. Окрім того, є історія військових, які писали. Коли вирішив залишити військову службу, саме в цей день я й зробив перші спроби в письменництві. Це було оповідання. Але поки вдалося написати щось вартісне, минуло кілька років.

«РЕЛІГІЯ ТА ДУХОВНІСТЬ ЧАСТО НЕ МАЮТЬ НІЧОГО СПІЛЬНОГО»

— Коли в Україні почалася війна, українські письменники відчули розчарування в тому, що культура може якось впливати на людей, що вона може щось змінити. У чому сенс ставати письменником після війни? Що може змінити література, чи взагалі вона може щось змінити?

— Коли я йшов у армію, читав дуже багато романів, які написали ветерани війни. І тоді це дуже багато для мене означало. Коли я повернувся з війни, то перечитав ті самі книжки і зовсім інакше їх сприйняв. Тобто я вважаю, що коли ти повертаєшся з війни та пишеш про це, ти стаєш людиною, яка транслює пам’ять та інформацію про війну, про яку пишеш. Якщо буде ще одна війна та будуть молоді хлопці, які захочуть на неї піти, вони зможуть прочитати цю книжку та прийняти власне рішення, робити це чи ні.

— Тобто йдеться про абсолютно прикладну функцію писати після війни, про створення емоційного підручника. Чи, можливо, є ще якийсь інший сенс, наприклад, терапевтичний, щоб працювати з посттравматичним синдромом?

— Моє письмо не є терапією, для терапії є інші методи. Я відчуваю себе автором, у якого є бажання писати, і я пишу про війну. Якби я не пішов на війну, то однаково би писав, лише про щось інше.

— Ваш роман «Зелені проти синіх» починається епіграфом із пророка Мухаммада «Війна-це омана». Яку роль на війні грає релігія? Чи взагалі релігія потрібна у світі, де є багато точних знань про влаштування Всесвіту, тваринного світу, людини та її мозку, тобто де панує науковий погляд на світ?

— Це дуже велике запитання. З одного боку, ідеологія на війні дає причини для боротьби. Завжди є ідеологічні причини для війни. Релігія може бути однією з них, але також можуть нав’язуватися і політичні мотиви. Наприклад, раніше українці та американці не любили одне одного через такі мотиви, а тепер все змінилося.

З іншого боку, яку ж роль грає релігія у світі, коли є наука? Мене виховали в дуже релігійній сім’ї, але зараз я агностик. Я вважаю себе духовною людиною, але це відмінне від релігії, я думаю, релігія та духовність часто не мають нічого спільного. Добре в літературі те, що вона окреслює певне питання, але не дає відповіді на нього. Є багато місця у світі для пошуку духовності, але релігія, особливо добре структурована релігія, у цьому плані є не зовсім хорошим методом.

«МИСТЕЦТВО — ЦЕ ЗАВЖДИ ПРО ЕМПАТІЮ»

— Тобто релігія — це частина ідеології?

— У цих війнах — так. Наприклад, і в Іраку, і в Сирії мусульмани вбивають одне одного. Одні є сунітами, інші — шиїтами. Вони вбивають одне одного і відрізняються у поглядах лише з питання, хто є наступником пророка Мухаммада. Тобто має бути завжди якась теорія, ідеологія, чому ми йдемо на війну. І дуже часто вона потім виявляється якоюсь хибною. Коли американці воювали у В’єтнамі, їм завжди твердили, що це для того, щоб В’єтнам не став комуністичним. А насправді вони не знали, що в’єтнамці були націоналістами і просто хотіли бути незалежними. У результаті десять років провоювали, п’ятдесят п’ять тисяч людей загинуло і врешті-решт зрозуміли, що вони й не хотіли бути комуністами, а просто хотіли бути незалежними.

— Рецензенти вашої книжки вважають її гарною рисою те, що нарація ведеться від імені афганця. Як ви наважилися озвучити голос афганця — людини, якою ви не є?

— Я думаю, що здатність емпатії дозволяє розуміти різних людей. Мистецтво — це завжди про емпатію, про те, як ми відчуваємо інших людей. І коли я писав книжку, я хотів розповісти про той бік, про який не розповідають, про бачення саме афганцями цієї війни.

Коли починав писати, головним героєм був американець, якого я потім виключив із книжки. За першопочатковим задумом, Азіз, який зараз є в книжці, розповідав свою історію американцеві. І перший видавець, прочитавши рукопис, сказав: «Дуже класна книжка, але я не впевнений у цьому американському персонажі, навіщо він тут?»

І я сам себе запитав: навіщо я так структурував свою книжку, що Азіз розповідає свою історію цьому американцю? І зрозумів, що мені не вистачало сміливості розповісти цю історію від імені афганця Азіза, я повинен забрати звідти цього американського персонажа.

Ви зачепили тонку тему для американців, яка називається «культурна апропріація» (прийняття або використання елементів однієї культури носіями іншої). Митець, який щось малює, передає свої відчуття на полотно, і коли ви дивитеся на це полотно, якщо йому вдалося, отримуєте неймовірні емоції. Так само й режисер, коли знімає фільм, закладає в нього свої емоції, а коли ви будете дивитися цей фільм, то можете заплакати. Можливо, коли ви будете читати книжку, будете зворушені нею. Я називаю це передачею емоцій. І це те, що робить мистецтво. Хіба не дивовижно?! Вважаю, що люди, які накладають на мистецтво правила: «робіть так і не робіть так», насправді не знають, для чого воно створено. Якби ми їх слухали, то не було б «Венеціанського купця», «Отелло» Шекспіра, не було б Елвіса Преслі, «Ролінґ Стоунз». Митці творять зі своєї перспективи, міксують культурні досвіди.

— Чи хтось з афганців прочитав ваш роман і висловив вам свою думку про нього?

— Дехто читав, і відгуки були позитивними. Але таких було не дуже багато, бо книжка не перекладена ні на пушту, ні на інші мови, якими там читають. Відгуки в пресі були позитивними, і це для мене багато значить. У мене брали інтерв’ю на афганському телебаченні.

«ВІЙНИ ПРИТАМАННІ ЛЮДЯМ»

— Агресія — це одна з особливостей усього тваринного світу. Як можна ще працювати з агресією, окрім як спрямовувати її на війну?

— Я хочу щоб було менше воєн, але вважаю їх чимось, що притаманно людям. Війни будуть завжди, на жаль. Як кажуть, бути проти війни, це все одно, що бути проти ураганів. Ні в тому, ні в тому випадку неможливо нічого зробити.

— Людина разом із бонобо та шимпанзе походить від спільного предка. Шимпанзе вирішують проблему стресу, спрямовуючи свою агресію на насильство, бонобо спрямовують агресію на секс. Люди в цьому перебувають десь посередині. Агресія — це видова якість людини. Люди не позбудуться агресії, але можуть її спрямовувати...

— Чому секс краще за війну?

— Бо від сексу люди народжуються, а від війни помирають.

— Думаю, що ви схиляєте мене до відповіді на запитання: що краще, секс чи агресія, і я відповім, що, звичайно, секс. Але якщо серйозно, я розумію, що у людей завжди буде агресія, і, напевно, вони завжди будуть скидати її шляхом війни. Я не пропагую агресію, але думаю, що люди будуть вирішувати цю проблему саме так.

Любов ЯКИМЧУК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments