«Володимирський собор»: відоме й невідоме

Автор працював над книгою понад 10 років. У цьому виданні, яке нині прикрашає музейну колекцію, доктор філософії, мистецтвознавства і богословських наук розвінчує міф про те, що цей храм є суто російським проектом. Адже протягом багатьох років замовчувалися факти про причетність українських митців до створення архітектурного і мистецького шедевру, котрий нині став духовним центром Києва.

«БЕРЕТТІ НЕ ЗНАЙШОВ РОСІЙСЬКОГО СТИЛЮ»

«Ідея побудови собору імені святого Володимира виникла у зв’язку із початком підготовки святкування 900-річчя Хрещення Руси-України. Саме тоді, 1853 року, було споруджено пам’ятник святому Володимиру на Володимирській гірці», — розкриває біографічні подробиці народження Володимирського собору Дмитро Степовик.

І одразу зауважує, що спочатку храм планували збудувати навпроти університету, який тоді носив ім’я святого Володимира, щоб студенти були побожними і прямо з лекцій ішли молитися. Але з Петербурга надійшла вказівка: поставити на цьому місці пам’ятник цареві Миколі І. Згідно з іншим варіантом, собор мали побудувати на місці Оперного театру, як продовження Софії Київської.

Архітектором майбутньої храмової споруди запросили Олександра Беретті — сина знаменитого зодчого, який будував червоний корпус Київського університету. Проте «згори» він отримав чітку настанову: побудувати собор у російському стилі.

«Але об’їхавши пів-Росії, архітектор зробив несподіваний висновок про те, що ніякого російського стилю не побачив», — пояснює мистецтвознавець. — Тоді він розробив проект майбутнього храму в неовізантійському стилі, котрий перегукується з українським бароко. У цілому ж над спорудженням Володимирського собору працювала інтернаціональна команда, до складу якої, крім Беретті, входили німець Іван Штром, француз Павло Спарро та українець Володимир Ніколаєв. За 44 роки Володимирський собор було збудовано».

«ВАСНЕЦОВ РОЗПИСАВ ТІЛЬКИ ТРЕТИНУ СОБОРУ»

Працюючи над книгою, Дмитро Степовик спростував усталену думку про те, що Володимирський собор розписав один художник Віктор Васнецов. Мистецтвознавець стверджує, що руці Васнецова належить тільки третина малюнків. Решту намалювали 90 художників, серед яких п’ятеро українців — Микола Пимоненко, Микола Мурашко, Сергій Костенко, Віктор Замирайло, Степан Яремич. Їхні імена або не згадувалися взагалі, або згадувалися побіжно.

«У нас в Києві працювала чудова Лаврська школа, яка була на рівні Академії мистецтв. Її учні досягли надзвичайного рівня у сакральному мистецтві, але воно не було «русским», — веде далі автор книги. — Тоді Адріян Прахов, котрий керував цим проектом, звернувся до Рєпіна, Крамського, Сурикова та інших відомих художників із пропозицією розписувати Володимирський, але отримав відмову».

Натомість свою згоду на співпрацю дав Михайло Врубель. Але тоді запротестували духовні особи, не бажаючи, щоб автор «демонів» доклав свою руку до майбутньої святині, й навіть почали наполягати, щоб той взагалі залишив Київ. Але завдяки зусиллям професора Прахова Врубелю доручили розписувати орнаменти на колонах собору.

Енергійному керівнику проекту вдалося умовити Васнецова розписувати собор, пообіцявши велику платню і перспективу забезпечення його чималої сім’ї. Він погодився, але все ж таки попросив на підмогу учнів із Лаврської школи. У підсумку, польські художники, які також розписували Володимирський (Вільгельм Котарбінський, брати Павло та Олександр Сведомські), малювали тільки ескізи, за якими 12 талановитих українських живописців робили розписи.

ВИПРОБУВАННЯ ДОЛІ

За час свого існування доля не один раз випробовувала головний кафедральний собор УПЦ Київського патріархату, але він залишався цілим і неушкодженим. Ось лище кілька історичних штрихів, про які згадує Дмитро Степовик.

1937 року храм мали намір знищити більшовики, щоб на цьому місці збудувати бібліотеку. Під цим жахливим актом вандалізму мали поставити свій підпис члени комісії, серед яких були й українці — Олександр Вербицький, Володимир Заболотний та Олексій Тацій. Саме вони і врятували святиню, відмовившись підписати документи. Справу відклали, а потім почалася Друга світова війна.

Після буремних воєнних років ще одна загроза нависла над храмом, коли безцінні фрески собору почали знищувати вологість і грибок. Врятував живопис від загибелі український реставратор Лука Калениченко. Саме він винайшов рецепти хімічних речовин, за допомогою яких сантиметр за сантиметром «лікував» стіни собору, які й донині вражають нас своєю неперевершеною красою.