І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

З когорти альтруїстів та оптимістів

Історик Наталя СТАРЧЕНКО про українську шляхту й чесний погляд на своє ремесло
11 листопада, 2021 - 16:45

Книжка «історій про історію» Наталі Старченко — «Українські світи Речі Посполитої» — вже неодноразово високо оцінена й фахівцями, і звичайними  читачами.
    «УСЕ ПОЧАЛОСЯ ІЗ ФЕЙСБУКУ...»
     — Минулорічний локдавн виявився плідним для тебе: написалася книжка на 614 сторінок. Чи правда, що кожну оповідь спершу ставила у Фейсбук, де її читали й обговорювали?

— Так, усе почалося із Фейсбуку. На березень 2020-го мене міцно тримали в полоні події, що відбулися на Люблінському сеймі весною і на початку літа 1569 року, змушували переглядати історію в двох напрямках: углиб часів і вперед від цієї дати. Вона сприймалася в частині української історіографії мало не метафорою поневолення українського народу. Натомість Люблінські привілеї для Київського, Волинського та Брацлавського воєводств, які волинська шляхта завдяки своїй наполегливості дослівно «вигризла» у короля та польської шляхти, стали охоронною грамотою і для руської/української мови, і для православної Церкви, і для «свого» права, відмінного від решти населення Польського королівства.

От із допису про Люблінську унію на Фейсбуці все й почалося, а далі — про те, ким себе вважала руська шляхта, як боронила свою мову і право, як виробляла концепцію Речі Посполитої трьох, а не лише двох, народів. Писання цих історій та їх обговорення так захопили, що я й незчулася, як розмови поточилися в різних напрямках: шляхетське повсякдення, стосунки православних і юдеїв, шляхти й міщан, шляхти й підданих, чоловіків і жінок, їхні пошуки справедливості в суді та поза ним.

— «Українські світи...» — дослідження, яке «воскрешає людей минулого». Звернула увагу, як любовно оформлена книжка ілюстраціями ХV — ХVІІ століть. Ти сама добирала їх?

— Найбільше люблю маленьких людей в історії, тих, які потрапили на сторінки судових книг — головного джерела ранньомодерної України. Вони бігли до суду, коли їх непристойними словами ображав недоброзичливець, аби «неслави на собі не носити», аби Богові й людям довести свою «поштивість». Те суспільство просякнуте розмовами про честь, тож багато з того, що знаємо про культуру європейського рицарства, можна сміливо прикладати до української шляхти. Тому в ілюстраціях із правових кодексів, що поширювалися тогочасною Європою, я із захопленням впізнавала головні теми волинського судочинства, а в емблематиці Чезаре Ріпи, італійського автора другої половини XVI — початку XVII століть, — ті поняття, якими користувалися мої герої. У пошуках ілюстрацій мені дуже допоміг редактор Богдан Завітій. З ним ми довго й детально обговорювали найвідповідніший малюнок до кожної з оповідок, тішилися кожному вдалому рішенню.

МИСТЕЦТВО — ЦЕ ТЕ, ЩО РЯТУЄ

— І в зв’язку з ілюстраціями. Бачила тебе на презентації нового альбому Георгія Нарбута. Тобто мистецтво як складова культури й історії зокрема завжди в твоєму полі зору?

— Мистецтво — це те, що додає в моє життя радості незалежно від навколишніх обставин і що рятує. Колись музика допомогла мені вилізти зі стану, як здавалося, повної безнадії. Я практично через два-три дні ходила у філармонію, керуючись, як згодом зрозуміла, інстинктом виживання, на такий спосіб гармонізуючи свій внутрішній світ. Безмежно люблю живопис, який мене може зворушити до сліз. Я не є його добрим знавцем, тут радше внутрішнє чуття, розвинена емпатія й глибинна потреба в радості. Мені цікаве й сучасне мистецтво.

— Імпонує твій спосіб викладу історичного матеріалу: не боїшся висловлювати симпатії чи антипатії до своїх героїв. Ти переживаєш минулі події як особисту історію.

— Мені здається, насправді тут ідеться не про симпатії чи антипатії, а про розуміння, причому в межах цінностей не історика, а його героїв. Історик — не суддя. Для розуміння минулого емпатія ніби й не конче потрібна, досить терплячості, уваги й аналітики. Але буває так, що ніби все вже проаналізовано й врешті написано текст. І раптом якась деталь дарує внутрішнє розуміння, ніби раптом картина підсвічується зсередини. А потім повертаєшся до свого тексту і пересвідчуєшся: просто бракувало останнього штриха для певності. Хоч і без нього, як виявляється, теж можна. Емоції в процесі дослідження — радше індивідуальні особливості, які принципово не впливають на результат. Хоча мені подобаються слова Ніцше, що ідеї не даються людям із холодною кров’ю. Ми так чи так домислюємо, керуючись професіоналізмом, а водночас — світоглядними настановами і життєвим досвідом. Тому тверезий і чесний погляд на своє ремесло є інструментом самоконтролю.

— Твоє історіописання — наукове дослідження, підкріплене архівними пошуками. Як навчилася читати давні акти?

— Я не була підготовлена до читання рукописів XVI ст., з яких починала, тому перший погляд був шокуючим, бо не розумієш мережива дивних літер. Але порятувало життєве правило: інші читають — і ти зможеш. Це, щоправда, був лише перший крок, далі виникає потреба розуміння, про що ж ці джерела розповідають. Тут би допомогли добрі книжки, але коли я починала, доступ до них в Україні був обмежений. Виручала звичка думати, розмови в колі таких же захоплених приятелів, семінар, який провадила Наталя Миколаївна Яковенко, далі — перші поїздки до Польщі з її багатими бібліотеками, знайомства з блискучими фахівцями, які радо ділилися своїми знаннями. Щастило на людей. З іншого боку, досі користуюся своїми виписками з джерел, зробленими на самому початку роботи в архіві. Як тут не згадати пораду Наталі Миколаївни: «Не поспішайте. Накопичуйте знання, цим фундаментом ви будете користуватися все життя».

— Ти вибудовуєш кожну оповідь як історію, story. Як вдається поєднувати читабельний і науковий стилі?

— У цьому конкретному випадку — 105 оповідей про історію української шляхти  — форму підказав формат Фейсбуку. У світі швидко змінюються стандарти академічного письма: наукова стаття не обов’язково має бути нудною. Особливо вигадливі щодо форми текстів мікроісторики, які дуже близькі мені за принципами, завданнями та методами дослідження минулого. На жаль, більшість українських наукових часописів досі вимагають писати статті за схемою «мета, завдання, методологія», буквально членуючи текст на всі ці блоки. Мені тяжко сказати, чим керувалися автори цієї маніакальної ідеї формалізувати наукові тексти, але вона точно не є наближенням до західних стандартів академічного письма.

ЗАРАДИ «СПОКОЮ ПОСПОЛИТОГО»

— Що тебе особливо приваблює в культурі повсякдення тих часів, які досліджуєш?

— Вміння знаходити компроміси, причому на різних рівнях. Намагання забезпечити інтереси меншості в складних питаннях. Вміння вибачати й поступатися заради «спокою посполитого», себто громадянського миру. Те суспільство було суспільством суцільних переговорів. У якийсь момент я зрозуміла, чому шляхті вдавалося віднаходити нестійку рівновагу й у конфліктному повсякденні, і в стані громадянської війни: бо вони мали спільні цінності, які проговорювалися за будь-яких обставин, бо принаймні на рівні риторики соромно було «в служінні Вітчизні бути послєднєйшим».

— Як часто науковець «виринає з минулого»? Як реагуєш, наприклад, на той факт, що поняття честі й гідності нині здевальвували порівняно з «давніми часами»?

— Я ніколи не поринала в минуле настільки, щоб мене не хвилювала моя країна. Усі головні протестні рухи так чи так були мною пройдені, й завжди знала, чому я саме в цьому місці в цей час. Бо порушувалося почуття моєї гідності, бо зі мною як громадянкою цієї країни так поводитися не можна: не можна красти мій голос, не можна красти моє майбутнє, не можна вирішувати за мене принципові питання, які в моєму праві. Тому ніколи не розчаровувалася: ані після Помаранчевої революції, ані тим більше після Майдану. Бо розумію: якби їх не було, то хтозна, чи існувала б Україна, хіба в статусі сучасної Білорусі. В один із найтяжчих днів Майдану я опинилася посередині вулиці Грушевського перед барикадою. Було гостре відчуття небезпеки й заспокійлива думка, що книжка вже у видавництві, а збірник джерел, напевно, може доробити колега. Колись поділилася цими думками зі своїм білоруським другом істориком Андрієм Радаманом. Недавно у Варшаві він мені сказав: «Коли я перебував у Окрєстіно, а навколо мене було справжнє жахіття концтабору, де ти безпорадний перед патологічною жорстокістю, то подумав: важлива для мене робота завершена, щось скінчать колеги». Так що історики не лише пишуть історію, вони ще й інколи змушені життям до неї трошки докладатися.

Що ж до сьогоднішньої девальвації гідності, то у мене інше відчуття. Справді, на поверхню вилізло все те, про що раніше воліли мовчати. Але водночас в Україні наросло достатньо прекрасних людей, готових захищати гідність свою й інших, готових максимально змінювати світ навколо, себто альтруїстів й оптимістів. А саме альтруїсти й оптимісти складають групу, необхідну для розвитку суспільства. Мені здається, що сьогодні їхня кількість значно більша, ніж будь-коли.  

«ДОБРА МОНОГРАФІЯ ЗАХОПЛИВІША ВІД ВИГАДАНОГО»

— А що читали шляхтянки, скажімо, часів Галшки Гулевичівни, меценатки Могилянської Академії?

— Жіноча освіченість розглядалася радше як небажаний відступ, а за приклад слугувала жінка, яка нічим не виявляла перед чоловіками своїх знань. Водночас, за моїми підрахунками, більше 40 відсотків жінок на Волині могли поставити свій підпис на документі. Поставити підпис не означало, що жінка щодень читала. Водночас означало: в родині її навчили підписуватися, відповідно, з великою долею ймовірності — й читати. Бо спочатку вчили читати, а вже потім письма. Скажімо, княжна Катерина Острозька, виходячи заміж за канцлера Томаша Замойського, писати не вміла. Однак вміння читати не передбачало читання задля задоволення. Книжки рідко трапляються серед переліку речей шляхтича, а їхній репертуар обмежувався кількома назвами книжок релігійного змісту і Статутом. Проте заміжні жінки цілком давали собі раду, залишаючись на господарстві за частої відсутності чоловіків, маючи особисту власність у родинному майні та власних слуг, створюючи свою мережу підтримки з приятелів, сусідів, родичів. Вони добувалися, хай і неформально, до публічної сфери і владних ресурсів, які вважалися суто чоловічими.

— Чи ти читаєш художню історичну прозу?

— У мене профдеформація: рідко читаю історичну прозу. Мені цікава белетристика Умберто Еко, бо автор веде розмову з читачем-колегою про спосіб дослідження минулого й сьогодення. Думаю, що саме цей пласт проходить повз читача з іншої сфери. Відтак добра монографія для мене захопливіша від вигаданого авторського світу. Мені бракує довіри до автора історичної прози, щоб використовувати книжку як джерело пізнання, а для втіхи є інші жанри.

— Лектура сучасного українського історика — на твоєму прикладі?

— Історики різні, вони не ходять в ногу, тому я не знаю, наскільки мій приклад показовий. Але точно знаю, що історик мусить перечитувати силу-силенну фахової літератури, окрім роботи з джерелами. Я дивлюся на стоси книжок (поза книжковими полицями) у своїй кімнаті й розумію: до них можуть так і не дійти руки. Усе життя я (прямо за Борхесом), будуючи з піску, жила так, ніби цей пісок був каменем (у людей врешті, окрім піску, нічого під руками й немає). Це властивість оптимістів, до яких я належу. Нині крихкість навколишнього просто таки волає про себе. А в мене три власні книжки в розібраному стані, що означає: треба знайти час, аби сісти й зібрати. І розумієш: якщо ти не напишеш, то про це не напише ніхто в найближчі десятиліття. Тому доводиться жорстко обирати. У всіх близьких колег сьогодні загострене відчуття відповідальності.

Так що на читання як «розвагу-розвагу» геть небагато часу. Читаю все Жадана, він дуже «мій» автор, а в поєднанні з живописом Катерини Косьяненко («моєї» художниці) в «Списку кораблів» — це світло, любов, біль, радість, відповідальність. Не зумію назвати це одним словом. Читаю те, що перекладає донька Ярослава Стріха, — Кейт Аткінсон, приміром, чи Ісаака Башевіса Зінгера. Гортаю, бо це не можна назвати вдумливим читанням (може колись!) книжки з серії «Наші 20-ті», які любовно готує до видання Ярина Цимбал. Захоплююсь нею. Ось приклад, як одна людина може створити моду на літературу. Отож я не є показовим читачем, на цьому етапі я радше пишу.

— Знаю, любиш мандрувати. Твої улюблені місця в Україні.

— Люблю, але можливостей для цього нині значно менше. Довгі роки практично щороку мандрували байдарками, і тут найулюбленіша річка — Десна, з просто таки марсіанськими краєвидами, полями до горизонту, чаруюча й щоразу інша. Неймовірне враження справив острів Бирючий. Люблю Дрогобич із трохи занедбаною сецесійною красою і дивовижної гідності людьми. Усе більше закохуюсь у Харків і в його мешканців, які творять фантастичні речі, всупереч багатьом несприятливим обставинам. Сподіваюся, що список прекрасного поповнюватиметься.

Людмила ТАРАН
Газета: