Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Знаковий поет розстріляної епохи

7 вересня минуло 110 років від дня народження Михайла ПРОНЧЕНКА
10 вересня, 2019 - 13:58

Трагічна доля митця, засланого у далекосхідний табір московським більшовицьким режимом у 1933-му і розстріляного нацистами у 1942-му, неспростовно засвідчує, яким героїчно-жертовним був шлях боротьби, обраний кращими синами поневоленої України, розіп’ятої між більшовицькою і нацистською імперіями зла.

Михайло Пронченко є безумовно знаковою фігурою не лише для місцевої, а й усієї української довоєнної літератури. Адже важко віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке відкрите, палке й пристрасне бажання побачити Україну вільною, яке висловив у своїх поезіях він. «Моя поезія сумна! Моя зґвалтована Вкраїна!» – з гіркотою писав поет в одному зі своїх віршів, виданих у Кривому Розі вже в період німецької окупації окремою збіркою «Кобза».

«Ніхто вовіки і ніколи Так не топтав нас, як Москва», – написав поет, повернувшись із заслання у 1939-му. «За наругу, знущання і ґрати Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упаде, наче судна гроза!» – такі провісницькі рядки поета з’явилися в окупованому нацистами Кривому Розі у 1941-му. Як і в 30-ті – 40-ві роки минулого сторіччя визвольний дух поезій Михайла Пронченка й сьогодні кличе українців до боротьби.

Михайло Пронченко. Портрет роботи О. Кравченка, виконаний для першого видання збірки «Кобза»

Михайло Пронченко народився в бідній селянській родині. З дитинства мусив наймитувати й одночасно навчатися в школі. Тож змалку мав гостре відчуття справедливості й зацікавлене сприйняття всього, що було пов’язане з українською минувшиною та культурою, традиціями й героїчною історичною спадщиною Запорозького козацтва. Власне, глибина страждань українського народу і героїка боротьби за вільну Україну й віддзеркалюються в поезіях полум’яного поета, які він почав писати ледве не за шкільною партою.

Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбувалося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку «Здобуваю надра» (1927), він відразу ж привернув увагу знаних майстрів слова, отримав схвальні відгуки від Миколи Хвильового та Дмитра Яворницького. В подальшому з академіком Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки, адже мав неабияке захоплення добою козацтва. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах «Червоний гірник», «Зоря», часописах «Молодняк», «Кривбас».

Від 1930 року Пронченко працює літпрацівником редакції газети «Червоний гірник» і часопису «Кривбас». Однак у період згортання сталінським режимом процесу так званої українізації, започаткованої українськими націонал-більшовиками, національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в жорстких лабетах тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений в антирадянській агітації та українському буржуазному націоналізмі, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про голодомор.

Однак і в неволі Пронченко продовжував творити. Щоправда, щоби зберегти написане, поезії, а серед них були й досить значні за обсягом твори, треба було тільки запам’ятовувати, адже нагляд за «політичними» був надто суворим. У таборі Михайло Пронченко познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив йому свою повість-вертеп «Розгром» (1948).

До Кривого Рогу Михайло Пронченко повернувся наприкінці 1939 року. Повернувся з так званим «вовчим білетом», тому на роботу його ніде не брали. У відчаї він неодноразово звертається за допомогою щодо працевлаштування до Володимира Сосюри, з яким мав товариські стосунки, але й відомий поет був на той час під суворим наглядом, тож допомогти своєму криворізькому товаришеві нічим не міг. З наближенням фронту перед приходом німців протягом тижня мусив переховуватись «у куширах», щоби перед відходом його не «зачистили» енкаведисти разом з іншими «ворогами народу».

У період німецької окупації Михайло Пронченко став одним з провідників націоналістичного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним у 1941-му округовий український часопис «Дзвін», кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з визвольним рухом періоду української революції 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Кащенко, Микола Хвильовий, а також нещадній критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя.

В окупації поет видав збірку пісень часів визвольних змагань «Тризуб» і свою невеличку поетичну збірку «Кобза», до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркоти смутку, відчаю і болю за ті страждання, які випали на долю українського народу.

Поетична збірка «Кобза», видана 1941 року в окупованому Кривому Розі

 

Не співала сім’я солов’їна,

Де печаль, де наруга і мла, –

У сльозах утопала Вкраїна

І втопитись ніяк не могла.

                                               («Україна в сльозах утопала», 1941)

Пронченко є одним з небагатьох українських митців слова, що в той час насмілився торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – голодомору 1932 – 1933 років. Написав що називається по гарячих слідах вірш «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова:

В хаті – дітки, а батька немає.

І нема повороту йому…

Комсомолець мішок підіймає

І несе, як життя, у пітьму.

                                               («Забирали останню зернину», 1933)

Але разом з тим «Кобза» Михайла Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби:

Ми устали з руїни і горя,

Із льохів ми устали – і йдем! –

Розливається хвилями моря

Наша правда, що сяє вогнем.

                                               («Ми устали з руїни», 1941)

У цей надзвичайно складний і разом з тим сповнений надій на потвердження України як самостійної держави окупаційний період Михайло Пронченко виступає і як драматург, захоплений історичною визвольною тематикою. Його перу належать написані в цей час історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». У 1941 році було створено поетом і поему «Симон Петлюра», яка користувалася неабиякою популярністю. Як згадує син поета Анатолій Пронченко, наприкінці листопада 1941 року в клубі «Просвіти» виступала капела бандуристів під керівництвом Назаренка, яка виконувала й твори поета, зокрема співала його поему «Симон Петлюра». На жаль, доля цих творів невідома. За словами Анатолія Пронченка, батьків архів разом з його творами було конфісковано в 1947 році радянськими органами. («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Анатолій Пронченко. Та в серце гнів багнетом коле, с. 84).

У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя». («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Юрій Семенко. Пам’яті Михайла Пронченка, с. 93).

Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звісно, незалежницька позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін» новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі його усувають від редакторства, а на початку 1942 року заарештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета.

Не треба нам нічого від життя,

Ні почестей, ні грошей, ані слави.

Лише Держави треба вороття –

Святої Української Держави!

                                                               (Лютий 1942)

Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу, а під час розстрілу, як згадували свідки, співав «Ще не вмерла Україна».

Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, поет загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом з його криворізькими товаришами по націоналістичному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля провісника української незалежності, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії імперських режимів – російського більшовизму і німецького нацизму.

За своє коротке, але напрочуд насичене життя (32 роки – земний вік Христа) Михайло Пронченко звичайно багато не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців незалежність рідної землі. За що й віддав найдорожче – своє життя.

Ще будучи на засланні в Тахтамигді, поет писав:

Мені не страшно, що загину.

За думку страшно, за одну,

Що у ярмі і я покину

Мою печальну сторону!

На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними.

Сьогодні незалежну Українську Державу ми таки маємо. Але на неї знову зазіхає кривава недоімперія, яка, за поетичними висловами Михайла Пронченка, не раз ішла на нас ордою і «в сутані чорній і кривавій ішов московський Чінгіс-Хан». І знову ллється кров, і «від наруги, від туги лютої і бід» знову никне українське дерево життя. Але дає йому сили і снаги одвічна енергія боротьби, з якою кращі сини України йшли і йдуть сьогодні, «щоб неволю навік повалить» і щоб «розбивши облуди кайдани, заспівали ми вільно пісні». («Україно моя!», 1941).

З поверненням окупаційного московського режиму ім’я полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка у повоєнні роки було піддане забуттю. І лише після здобуття Україною незалежності в 1995 році побачило світ видання, яке фактично повернуло нам пам’ять про натхненного співця визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти, й ніде немає більше героїв, але й рабів більше ніде не зустріти, й «ніхто не мав такої волі духа, та і оков таких ніхто не мав».  («Я пів землі пройшов», 1940).

Збірка «Кобза», видана 1995 року в Дніпрі

Ідеться про книгу «Кобза», яку підготували до друку син поета Анатолій Пронченко та знаний літературознавець, краєзнавець, історик літератури з Дніпра Микола Чабан. / Пронченко М.С. Кобза: Збірка вибраних творів і спогади сучасників (упорядники Микола Чабан і Анатолій Пронченко), Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995, 160 с. (ISBN 5-7707-7475-4) /.

Видання побачило світ у видавничо-поліграфічному орендному підприємстві «Дніпро» завдяки сприянню і спонсорській допомозі  багатьох небайдужих українців з України та діаспори. До книги повністю ввійшла однойменна поетична збірка, видана поетом в 1941 році в окупованому Кривому Розі, а також поезії різних років, виявлені в періодиці та літературних архівах. Творчий доробок автора доповнюють його історичні й мемуарні нариси, листи до академіка Дмитра Яворницького та українського поета Володимира Сосюри, а також спогади сучасників. До речі, єдиний примірник першого окупаційного видання «Кобзи» упорядникам вдалося розшукати аж у далекій Австралії – його дивом зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко. За свідченнями сучасників, майже весь наклад виданої Пронченком в окупації збірки «Кобза» було знищено німецькою окупаційною владою, а ті примірники, які лишилися у його найближчого оточення, з поверненням більшовицької влади або вилучили пильні працівники НКВД-МГБ, або знищили самі ж їхні власники, адже тримати їх на руках було вже вкрай небезпечно.

На жаль, до цього часу Кривий Ріг не вшанував належним чином полум’яного поета-патріота ні назвою вулиці, ні пам’ятною дошкою на будівлі, де в період німецької окупації розташовувалась міська «Просвіта» і де жив і працював Михайло Пронченко, ні пам’ятником. Очевидно, це все ще попереду, коли, за словами поета, відбудеться «вороття святої Української Держави».

Володимир СТЕЦЮК, журналіст Кривий Ріг

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ