Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Зв’язок усього з усім

Тарас ПРОХАСЬКО — про те, як «бачити повноту буття у кожній його піщинці»
3 жовтня, 2019 - 16:18

Цілісність — це те слово, яке дуже пасує до творчості Тараса Прохаська. У його текстах усе має значення і немає поділу на високе й буденне. У кожному побутовому епізоді є відблиск вічного, і в такий спосіб кожна      хвилина буття стає одухотвореною.

Ось як пише про це сам письменник: «Усе пов’язане між собою, що нема жодної лінії окремого життя, яка не була би сформована тисячами і мільйонами факторів впливу... І всі ці фактори не мають терміну давності».

Про нову книжку, життєву філософію і «горизонтальне суспільство» поговорили з письменником, одним із представників станіславського феномену Тарасом ПРОХАСЬКОМ.

«ЗАРАЗ МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ЦІКАВИТЬ КОРОТКА ФОРМА»

— Як з’явилася ваша нова книжка «Так, але»? Чи довго ви її формували?

— Це збірка текстів останніх років. Попри те, що я розумію всю, вже не тільки якусь професійну чи репутаційну, а просто для мене самого, необхідність написання роману, працюю над ним, біда в тому, що мені стало зараз нецікаво вигадувати фікшн і фактично повторювати те, що вже зроблено багато тисяч разів. Роман настільки повноцінно як спосіб розповіді є опрацьований і опрацьовується далі, що я просто не бачу ще своєї необхідності туди долучатися. Хоч я його напишу все ж таки. Але зараз мене найбільше цікавить коротка форма.

Це не є чистою есеїстикою, оповіданнями, новелами, не є шкіцами чи поезією у прозі, а це просто такі розповіді, які можна назвати оповідями з елементами всього того, що я попередньо назвав. Я це роблю ціле своє життя, але останні кілька років така форма мене найбільше приваблює. Тож шукаю нові для себе, для української мови способи висловлення, побудови речення, викладання думки. Не вважаю себе новатором української мови, але це те, що мене зараз цікавить.

Я регулярно пишу такі тексти, і їх назбиралося багато. Більшість із них публікував на сайті «Збруч», а невеличка їх частина зібрана у цій книжці. Серед усіх цих коливань, алхімії пропорцій між оповіданням, есеєм, публіцистикою, філософськими нотатками до книжки були обрані ті тексти, де найбільше все-таки літератури.

«УЖЕ НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ ДОКТРИНАМИ»

— А як прийшла така назва — «Так, але»?

— По-перше, не знаю, як у цілій Україні, але в Галичині це дуже популярна форма комунікації. Коли в принципі згоджуєшся, але є багато чогось такого, що суперечить тій головній згоді.

Окрім того, це є одна з формул чесного філософствування, яке передбачає, що будь-яка система, чітка, струнка, яка намагається бездоганно пояснити все, на цьому етапі розвитку людської свідомості уже є некоректною. Бо вже не можна говорити доктринами. Не тому, що це нетолерантно чи заборонено, уже просто непрофесійно стверджувати щось без сумніву і врахування усієї тієї сукупності різних варіантів, нюансів, контртез, які існують і так само живуть. Тобто їх неможливо уникнути, проговорюючи те, що видається правдою, істиною, відкриттям.

Крім того, коротка форма передбачає розвиток одної думки. А що коротшим є текст, то більше лишається поза його рамками. Ти його враховуєш, пишучи, але не можеш назвати через обмеженість даного конкретного тексту. І це є певна довіра до читача, який розуміє, що короткий текст не є висловленням якоїсь абсолютної думки, котру не можна ніяк підважити, не є маніфестом. А є лише штрихом у цій величезній системі зв’язків усього з усім.

— Чи могли б ви детальніше розказати про вашу філософію?

— Я вважаю, що світ складається з безлічі елементів, які всі є на своєму місці. Вони перебувають у певному зв’язку між собою, це як велика кристалічна решітка або якась мегатонна рідини, в якій можна вирізнити кожну молекулу води. Словом, усе працює у взаємозв’язку.

Робота думки якраз і полягає в тому, щоб знаходити зв’язки між цими речами. Хід думки — це є багато— чи малоходова комбінація переходів від двох речей чи більше, які здаються страшенно віддаленими і непов’язаними, до розуміння, що вони насправді впливають одне на одного через цю загальну решітку. На цьому в тому числі тримається література, вона є виявленням, унаочненням цих зв’язків. А сюжет — це набір компонентів великої системи і демонстрація того, як вони пов’язані.

«Я Є ВЕЛИКИМ ПРИХИЛЬНИКОМ ОСМИСЛЕНОГО ЖИТТЯ»

— Пам’ятаю, як ви пишете, що зламали ногу. І замість звичних у цьому випадку скарг, вказуєте, що стали повільніше прогулюватися містом і помічати більше деталей... Як вам удається все так сприймати?

— Людське життя складається з певної послідовності якихось найпростіших елементів. І якщо подивитися відверто, то стає зрозуміло, що саме з цього складаються моменти дійсності, які, власне, і є буттям. І наша можливість, великий шанс нашого людського виду полягає в тому, щоб можна було це осмислити.

Я є великим прихильником осмисленого життя. Тобто не прорахованого, не раціонального, не йдеться про те, що все мусить бути організовано тощо. А йдеться про те, щоб бачити повноту буття у кожній його піщинці. Бо на той момент, у якому ми є, вона є всім нашим буттям.

Окрема історія — це генеза нашої свідомості, пам’яті, досвіду й того, що ми завжди несемо з собою. Якщо ми на нього уважно дивимося, то тоді в кожен момент, здавалося б, банального, низького, побутового чи монотонного, ми приходимо зі своєю величезною колекцією, в тому числі колекцією асоціацій. І можемо, осмислюючи себе й те, що є, просто робити дива зі своїм життям.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що ваш екологічний підхід полягає, зокрема, у «нерозрізненні поверхів буття». Що саме ви вкладаєте у цей вислів?

— Тоді, коли я говорив це, ішлося про те, що буття у різній своїй градації складається з тих самих структур: як у так званих нижчих рівнів, так і у «вищих». А людська свідомість має здатність все це пропускати крізь себе, тому може бачити елементарні структури, але, звичайно, крізь себе. Тому всі рівні буття для нас є всього-на-всього рівноправними компонентами нашої свідомості, нашого бачення цього світу. І коли ми це розуміємо, то все стає цікавішим, змістовнішим.

ПОДРІБНЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП

— Мені здається, є така тенденція, що наше суспільство стає поступово все більш «горизонтальним». Раніше дуже потужною була ранговість професій. А тепер, завдяки тим самим соцмережам, кожен може стати мегапопулярним. І кожен має можливість проявлятися тим, ким він є. Чи спостерігаєте ви це в наш час? І чому це, власне, почалося?

— Так, я це спостерігаю. Я думаю, причина в тому, що на землі стало багато людей, а також закорінилася думка вважати кожного вартим того, щоб отримати цю повноту життя. Тому просто раціонально заради того, аби співіснування було більш-менш нормальним, життєво необхідним є цей рух до рівності.

Кожна ієрархічна система тепер була б (хоч вона і зараз є, але не так чітко сформульована) величезним подразником для тої великої кількості людей, які вважають себе вартими того, щоб жити вповні. Такого ще ніколи не було. Це пов’язано з технологіями, не тільки комунікаційними, а передовсім агротехнічними. Cловом, люди навчилися витискати із землі більше, ніж це було за всі попередні епохи.

— Спочатку говорили, що нині немає жодних авторитетів, а, наприклад, літературознавець Ростислав Семків стверджує, що постмодерн — це коли в кожного свій авторитет. Як, на вашу думку, зараз розгортаються стосунки між авторитетами і більшістю? Як бути інтелектуалам у часи горизонтальних суспільств?

— Треба, напевно, зрозуміти, що такої постави, ваги, ролі інтелектуала, письменника чи митця, як це було п’ятдесят чи сто років тому, найближчим часом не буде. Тепер уже немає, не знаю, як далі розвинеться. Тому що через цю велетенську кількість людей, які почувають себе особистостями, відбулося подрібнення соціальних груп. І розмов про класове суспільство, які ще були в марксизмі, вже не може бути, тому що цих груп стало дуже багато.

Вони об’єднуються у своїх лакунах, локаціях і живуть більш-менш однорідним життям. Тож маємо подроблену ідентичність. І цих ідентичностей — мільйони. Вони можуть перетинатися в одних випадках і зовсім різнитися — в інших, і так у всіх шкалах координат.

«ТИБЕТ», А НЕ ОЛІМП АВТОРИТЕТІВ

Цих груп стало страшно багато, і в них, завдяки певній цілеспрямованій комунікації, з’являється ілюзія, що вони є своїми чи тими, хто разом. А всі решта — це якісь інші, невідомі. І так у дуже багатьох топосах люди збираються. Очевидно, що там є ідеологічні, естетичні, етичні ідеї, які їх об’єднують. Вони всі громадяни, але водночас кожен із них в окремій групі. У кожній із них слухають якусь подібну підбірку музики, дивляться схоже кіно, читають такі ж книжки, і, відповідно, у них є свої інтелектуали, які можуть для них бути суперавторитетами.

Так само, як дуже тяжко сказати, яким є український народ, то складно говорити про авторитети українського народу. Бо кожен на своєму рівні. Олімпу немає, є величезний Тибет із тисячею гірок, на яких сидять свої авторитети.

«ТРЕБА ПАМ’ЯТАТИ ПРО ОБМЕЖЕНІСТЬ, ВИБІРКОВІСТЬ СВОЄЇ ПРАВДИ»

— Давно думала над питанням довіри в суспільстві, яку потрібно налагоджувати. І тут знаходжу у вас цитату: «Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно». Чи можемо ми сказати, що, для того, щоб довіряти одне одному, потрібно сумніватися у собі?

— Так, треба пам’ятати про обмеженість, вибірковість своєї правди. І розуміти, що в когось також є певна правда. Це як у психотерапевтів, коли вони одне одного слухають. Той, хто лікує, теж мусить час від часу звертатися до колеги, щоб подивитися у дзеркало. Довіра має дзеркальний ефект.

— Мені видається, що тільки впевнена людина може сумніватися у собі, бо інакше це буде якесь саморуйнування...

— Сумніватися у собі — це означає вирости над тими базовими блоками захисту. Бо кожна людина носить у собі бронежилети того, щоб здаватися іншим і самій собі невразливими. Сумніватися у собі — це вихід на інший рівень ставлення до світу. Це є та відвага, про яку говорить і християнство, й інші світові релігії. Це відкритість і розуміння неможливості своєї бездоганності.

«МАЮТЬ БУТИ РЕЧІ, ЯКІ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ»

— Мені здається, що ще десь у глибині цього всього лежить прийняття себе. Як ви писали в «Одної і тої самої» (2013), що в України вічна невпевненість у виправданості свого існування. Тобто ми постійно шукаємо якихось виправдань ззовні. Але як ви тоді влучно написали на прикладі рослинного світу: «Гордість агресту не в тому, що агрест найкращий, і не в тому, що він найбільше вистраждав, а в тому, що нічим іншим, крім агресту, він не може бути». А от зараз, на вашу думку, чи змінилася ситуація?

— Трохи розвинулося. Є багато поступу, але разом із тим якісь базові речі такі зашкарублі. Не знаю, можливо, це пов’язано із забудькуватістю чи внутрішньою недисциплінованістю... Бо виникають якісь просвітлення, але через певний час про них забувають. Думаю, що нам бракує такої методичності, як, скажімо, у щоденній молитві.

Тобто мають бути речі, які не можна забувати. А в нас дуже часто відбувається витіснення речей із пам’яті. І потім ми, ніби той склеротик, якому кожного ранку потрібно розказувати його історію, і тоді він цілий день нормально живе, орієнтується у світі. Але наступного ранку залежно від того хто, коли, в якій годині йому все розкаже, так у нього і пройде цілий день. Це якась дивовижна річ. Розумію, що вона не унікальна, це не лише українська хиба. Але це те, чого нам бракує.

І скориставшись нагодою, хочу сказати, що дуже бракує читання. Не йдеться про парадигму «прочитати, щоб знати, скористатися якоюсь стратегією, наприклад, як на все забивати». І не для того, щоб потім переказувати сюжети захоплюючих романів. А просто аби нагадувати собі, що хтось думає; що є мова, певні слова, які щось означають, з тих слів можна складати речення, які означають ще більше. Потім можна робити абзаци, які взагалі будуть завершеними. Бракує вміння читати просто так, будь-що, кілька сторінок, і приймати це, не просто запам’ятовувати, а перепроживати думкою. Це дуже велика проблема. На яку, на жаль, у багатьох людей часто немає ні часу, ні охоти.

ПРОГРЕС ЯК РОЗВИТОК ОКРЕМИХ ПОКАЗНИКІВ

— Ви якось написали, що зробити щось насилу в нетоталітарному суспільстві неможливо, щось має народитися...

— Насправді можливо, але повільно й наполегливо, враховуючи всі ці аспекти співіснування вільних людей. А це те, чого нам бракує. Є методи, просто ми дуже часто, орієнтуючись на ілюстрації до стану сучасної Європи, забуваємо про цілісний підхід і розуміння.

По-перше, ситуації в різних місцях Європи різні. Тому що «європейські стандарти» можуть бути хіба що в якихось європейських товарах дитячого харчування, бо навіть сигарети не можуть дійти до єдиного європейського розміру.

По-друге, ми забуваємо про тривалість цього процесу, не пам’ятаємо, що пережили європейські народи й країни, які ми тепер вважаємо взірцем. Забуваємо, які жахи вони пережили, йдучи до цього. І ніяка реформа, проведена впродовж 2 — 5 років із нуля в Україні, не може дати того історично-кінетичного результату.

Ще потрібно пам’ятати, що те, що ми називаємо прогресом, — це розвиток вибіркових показників, з обов’язковим регресом у багатьох інших аспектах. І коли ми кажемо, що життя Європи чи наше стає кращим, так само можемо говорити, що за іншими показниками — стає все гіршим. Треба бути свідомим, що не можна щодня хотіти їсти яловичину, а в той же час казати, що щось вона стала з антибіотиками та всім іншим. А звідки то все візьметься? Потрібно дивитися на різні лінії, цілісно.

«ПОВНОТА ЖИТТЯ ВИМІРЮЄТЬСЯ ТІЛЬКИ КІЛЬКІСТЮ ПЕРЕДАНОГО СВІТЛА»

На завершення хотілося б навести цитату з нової книжки Тараса Прохаська: «Що уподібнює нас до чесності рослин — узяти максимум світла, яке є всюди, яке є всім, і перетворити його на той тип світлової енергії, який можна віддати. Повнота життя вимірюється тільки кількістю переданого світла, пронесеного через темряву. Через цю темряву світло є переважно дрібним, розпорошеним, розсіяним — таким ми його бачимо. І не можемо нічого іншого, нічого більшого, нічого меншого, як лиш його збирати, вихоплювати, конденсувати і віддзеркалювати, рефлектувати, передавати далі, на інші слабо освітлені поверхні, які готові до прийому нашого пучка, у цей самий час так само щось визбируючи і переправляючи в наш бік... Зрештою, уся історія — це схема передачі світла. Нічого більше не є таким, що було, є і буде. Тільки освітлення є реальністю. А вдячність — єдиним відчутним наслідком реальності».

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ