Не витримало серце...

Окупанти щодня продовжують обстрілювати позиції наших військових. На жаль, і в останньому офіційному повідомленні йдеться: «Упродовж минулої доби, 11 вересня, ситуація в районі проведення операції мала ознаки до загострення на окремих напрямках, проте залишалася цілком контрольованою Об’єднаними силами. Окупанти 33 рази відкривали вогонь по позиціях наших військ. При цьому противник двічі застосував озброєння, заборонене Мінськими домовленостями... У ході бойових дій протягом доби четверо військовослужбовців було поранено, один з них від отриманих важких поранень помер...» Рахунок загиблих захисників уже давно пішов на тисячі. І наші воїни гинуть і в бою, і від поранень, і від накопиченого стресу, який дається взнаки у хворобах і на полі бою, і вже в мирному житті. Війна триває, і ми повинні докладати зусиль, щоб жодне обірване життя не стало статистикою. «День» продовжує розповідати історії наших героїв — сьогодні пишемо про вінничан Михайла Щербанюка, Олександра Шипу та Василя Віняра.

Сумну звістку сповістила відома вінницька волонтерка Олена ВЕРЛАН. На своїй сторінці у Facebook вона написала, що 3 вересня близько другої години ночі біля смт Новоайдар Луганської області пішов із життя Олександр Шипа, родом із міста Бар (Вінниччина). Як згодом повідомили у Вінницькому обласному військовому комісаріаті, смерть настала від гострої серцевої недостатності. Проводжали Олександра в останню путь рідні, друзі та односельці. Прощання відбулося на центральній площі міста Бар і в селі Верхівка, де народився й виріс боєць. На знак вшанування пам’яті про героя в Барському районі оголосили жалобу. Розважальні заходи до Дня міста Бар, який відзначали 8 вересня, скасували.

«Олександр Шипа пішов служити за контрактом у квітні 2017 року. Ніс службу у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади (ОМПБр). Помер вночі 3 вересня біля селища Новоайдар. Вранці не вийшов на шикування. Заснув і не прокинувся. Помер від гострої серцевої недостатності. Йому було лише 34 роки. У героя залишився неповнолітній син, дружина і мати», — коротко уточнює військовий комісар Вінницького обласного військкомату полковник Олег ВІННИЦЬКИЙ.

Олександр Шипа народився у селі Верхівка Барського району 1984 року. Навчався в Барчанській загальноосвітній школі І — ІІ ступенів. Продовжив здобувати освіту в Барському профтехучилищі, вчився на каменяра. Але за фахом жодного дня не працював. Батьки наполягали на вищій освіті, тож після роздумів Олександр вирішив поступати до Харківської академії внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

«Навчався добре, одержав звання лейтенанта, диплом і роботу в одній із київських військових частин. Із 2007-го до 2012 року служив командиром господарчого взводу роти матеріально-технічного забезпечення військової частини № 3066 внутрішніх військ МВС України. Але був далеко від сім’ї, від дому, його увесь час тягнуло у рідні краї. Тому, коли минуло п’ять років служби, він почав шукати роботу на Вінниччині. Обіцяли золоті гори, але не так сталося, як гадалося, — розповідає матір Олександра Олена Миколаївна. — 2013 року його комісували за станом здоров’я. Хоча він не хотів залишати військо, любив військову справу. Кілька років мотався по заробітках, а потім вирішив підписати контракт і поїхав в АТО».

Востаннє Сашко був удома в серпні цього року. Приїздив на два тижні у відпустку, щоб побути з дружиною та чотирирічним сином Давидом. Рідні турбувалися за його стан здоров’я, бо Сашко був гіпертоніком. Мати розповідає, що не раз просила сина подумати про себе. Він писав рапорти, що потребує лікування, але в тих умовах на це мало зважав — робити нікому.

«Сашко служив на посаді начальника речового складу, хоча виконував роботу і діловода, і завгоспа. Працював за трьох. Робота нервова, часто були перевірки і комісії. Коли востаннє розмовляла з ним по телефону, то казав, що все гаразд, єдине — роботи дуже багато. Що перевіряли, чого хотіли? Не мають більше чим зайнятися, як перевіряти склади на передовій, — продовжує розповідати мати героя. — Того злощасного дня я хоронила свою матір, ледь попрощалися, віддали людям хліб, як мені сповістили про сина — далі все було як в тумані... Написали, що серце. А чи так, чи ні — не знаю. Сина у мене більше немає. Внук зостався сиротою».

Поховали бійця з усіма військовими почестями в його рідному селі Верхівка. Односельці проводжали Олександра, стоячи на колінах. Вічна слава героям...