Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

«Я все одно чекатиму!»

Вдова кулеметника 93-ї бригади Василя Логвиненка Марина Ковальова — про життєлюбність і останній «подарунок» чоловіка — двійнят
17 серпня, 2015 - 16:24
КРИХІТНІ ДОНЬКА І СИН ДОПОМОГЛИ ЗНАЙТИ СВОГО БАТЬКА ЗАВДЯКИ ДНК-ЕКСПЕРТИЗІ. ЗАРАЗ НАЙГОЛОВНІША ПРОБЛЕМА МАРИНИ — ЗІБРАТИ ГРОШІ НА ЛІКУВАННЯ МАЛЕНЬКОЇ СОЛОМІЙКИ. ЩОБ ПОДОЛАТИ ВРОДЖЕНУ НЕДУГУ, ПОТРІБНА ДОРОГА ОПЕРАЦІЯ ЗА КОРДОНОМ / ФОТО АВТОРА
ВАСИЛЬ ЛОГВИНЕНКО
ВАСИЛЬ ЛОГВИНЕНКО

Нещодавно в Нікополі поховали кулеметника 93-ї окремої механізованої бригади Василя Логвиненка. Він загинув наприкінці серпня минулого року в Іловайському котлі. Щоправда, тривалий час бійця вважали безвісти зниклим, а його дружина — Марина Ковальова — безуспішно намагалася знайти могилу чоловіка. Виявити останки Василя вдалося майже рік по тому за вельми незвичайних обставин. Це стало можливим завдяки двійнятам — синові і дочці, які народилися вже після загибелі батька. Так вийшло, що прямих родичів у Василя в живих не було — це і стало головною перешкодою для проведення генетичної експертизи. Крихітні малята — Мирослав і Соломійка — з’явилися на світ нинішньої весни. Їхні ДНК-тести і дозволили встановити, що батько похований як невідомий воїн на Краснопільському кладовищі у Дніпропетровську.

Тепер останки Василя Логвиненка знайшли спокій на батьківщині — в Нікополі.

«ПОЗНАЙОМИЛИСЯ, КОЛИ НАС ЗАПРОСИЛИ БУТИ СВІДКАМИ НА ВЕСІЛЛІ»

З Мариною Ковальовою ми зустрілися біля під’їзду п’ятиповерхівки, де на свіжому повітрі солодко спали у візочку Мирослав і Соломійка. Тут у невеликій квартирі на першому поверсі жила молода сім’я. «Я сама нікопольська, народилася, вчилася і живу на 3-й ділянці. Так називають мікрорайон Південнотрубного заводу, де працювали мої батьки. Тут же працював і мій майбутній чоловік. Познайомилися ми, коли нас запросили бути свідками на весіллі, а вийшло так, що одружилися ми самі. Я йому сказала: «Я тобі подобаюся, ти мені подобаєшся. Давай спробуємо жити разом!» Ось так і прожили дванадцять років!» — розповідає Марина. Вона згадує, що перші роки жити молодому подружжю було нелегко. Зарплату на підприємствах у той час платили з великими перебоями. «Ніколи не забуду, як Вася до першої зміни вставав о четвертій ранку, ловив на Каховському водосховищі рибку, бичків якихось. Я їх смажила — і ось це був сніданок. Потім ми розбігалися по своїх роботах», — говорить Марина, хитаючи головою. Але, як би там не було, життя потихеньку стало налагоджуватися. Василь був формувальником 6-го розряду, і його цінували на заводі як фахівця. З часом подружжя купило квартиру, зробило в ній хороший ремонт. Непомітно підріс і син Марини від першого шлюбу — цього року він закінчив школу. Здавалося б — живи і радій, але біда, як виявилось, вже стукала в двері.

«КУЛЕМЕТНИК — ПЕРШИЙ, КОЛИ НАСТУПАЮТЬ І ОСТАННІЙ, КОЛИ ВІДСТУПАЮТЬ»

Коли в Києві почався Євромайдан, Василь Логвиненко вирішив узяти відпустку. «Я встала поперек дороги і сказала: «Нікуди ти не поїдеш!» Коротше, на Майдан я його не пустила. А ось коли почалися події на Донбасі, він пішов у військкомат. Причому ходив тоді, коли я була на цілодобовому чергуванні. І дізналася я про це не одразу. 26 березня він пішов у четвертий раз, а 27-го прийшла повістка. У мене істерика була — як, куди, навіщо? Але 3 квітня він вже був у частині, в селищі Черкаське», — говорить Марина.

Разом з 93-ю бригадою Василь Логвиненко спекотного літа 2014 року пройшов увесь Донбас, був кулеметником на БМП — бойовій машині піхоти. Коли українські війська узяли Піски і очистили аеропорт під Донецьком, бригаду вивели на ротацію. «Наприкінці липня Вася приїхав у відпустку на п’ять днів і... залишив мені у подарунок дітей. Ми встигли подати заяву, аби розписатися, бо стільки років жили в незареєстрованому шлюбі. 18 серпня його відпустили з частини ще раз, і ми розписалися. Він усе жартував і сміявся: «Це ж треба було піти на війну, аби в РАГС затягнули!». Ми ще посперечалися з ним, на якому прізвищі мені бути — він хотів, аби я теж була Логвиненко, але тоді б ми з сином виявилися на різних прізвищах. Так і залишилася я на своєму прізвищі! А через чотири дні зробила тест, і виявилось, що я — вагітна», — розповідає Марина. Незабаром, після обстеження на УЗІ, з’ясувалося, що у молодої мами повинні народитися двійнята.

28 серпня Василь зателефонував з фронту востаннє. «Я йому сказала, що у нас будуть двійнята, а у відповідь почула «Ого!». Запитую: «Що означає «ого!» — це добре або погано?» А він говорить: «Мамулечко, добре! Тримайся!» Ще встиг крикнути в трубку: «У нас немає поранених, немає убитих, всі живі! Все буде добре, я повернуся!». Це були його останні слова, що я чула, — згадує Марина. — Потім зв’язок урвався. Телефонувати з передової взагалі було ризиковано — вони залазили на дерево або вибиралися на висотку, але там їх міг засікти снайпер».

Про те, що чоловік загинув буквально наступного дня, Марина не здогадувалася. «30-го вранці прокинулася і чомусь почала плакати. Мабуть, щось відчувала, але ще не розуміла. Пішла в магазин, а на дорозі стоїть собака, дивиться на мене і виє. Я йому кажу: «Ти чого?» І він пішов». Потім мене люди почали запитувати — як там твій? Адже він мені не говорив, що був під Іловайськом, бо там усі розмови прослухуються. Ось так і жила багато днів без будь-якої інформації».

Вже пізніше товариші, які вціліли в бою, розповідали, що їхня колона, яка виходила з-під Іловайська, потрапила під обстріл в районі Новокатеринівки. У гусеницю БМП, в якій їхав Василь Логвиненко, потрапила міна. Бійцям довелося вибиратися з машини під шквальним вогнем. Багато загинули, а решта потрапили в полон. Василя серед них ніхто не бачив, але бійці згадують, що чули черги працюючого кулемета — схоже, що він до кінця прикривав відхід товаришів. «Він і мені казав, що кулеметник — перший у наступі і останній у відступі», — говорить Марина.

«НАРОД У НАС ДУЖЕ ЧУЙНИЙ І ЛЮДЯНИЙ»

Коли пізніше групу волонтерів Ярослава Жилкіна сепаратисти пустили на поле бою, то вони вивезли звідти два «КАМАЗи» останків. «Зараз, коли було перепоховання, мені видали висновок, що залишився шматок кістки і фрагмент тулуба, які належали чоловікові. Там немає ні голови, ні рук, ні ніг. Просто частина тіла, що розклалося», — сумно говорить Марина.

Встановити з ДНК-тестів вдалося особи двох земляків-нікопольців, які служили з Василем, але самого Логвиненка, як виявилось, знайти було складно. Просто тому, що прямих родичів у нього не залишилося. Як пізніше з’ясувалося, останки Василя й інших бійців спочатку вивезли до Запоріжжя, а 16 вересня доставили до Дніпропетровська. За місяць — 18 жовтня, його як «тимчасово непізнаного» поховали на Краснопільському кладовищі під № 7073. Але про це Марина не знала. «Я вся була на нервах, намагалася з’ясувати, що сталося з моїм чоловіком, і тут лікарі сказали, що будуть проблеми з вагітністю і пологами. Вони запідозрили, що у дівчинки — кіста головного мозку і гідроцефалія. Я була просто шокована, але добрі люди допомогли, і в січні я поїхала до Києва, аби мене оглянув кращий фахівець з багатоплідної вагітності. Він сказав: «Давай народжуй — будемо дивитися. Проблеми є, але це не смертельно!» Заспокоїв мене — і я вирішила народжувати, хоча вагітність протікала проблемно», — говорить Марина.

Народила вона раніше терміну вже навесні — якраз 1 квітня. «У хлопчика окрім зниженого гемоглобіну проблем немає абсолютно. Він вже скаче, на ніжках стоїть. Лежати не хоче, сидіти не хоче. Треба його тримати за ручки — весь час хоче стрибати. А дівчинка більш проблемна». Коли б не київські волонтери, перш за все Геннадій Друзенко, вважає Марина, невідомо, чим би все закінчилося. Люди дізнавалися про її проблеми через соціальні мережі, де про непросту історію писали подруги. Мер Нікополя Андрій Фісак теж дізнався про ситуацію, в якій опинилася Марина. Він розповів помічникові дніпропетровського губернатора Тетяні Губі. «Увечері вона зателефонувала, потім до мене заїхали, грошей передали. Тетяна Петрівна взагалі молодець, сказала: «Мариночко, телефонуй у будь-який час дня і ночі. Ми з тобою, ми підтримаємо тебе!». А Геннадій Друзенко написав у «Фейсбуці» пост «Історія, гідна пера Шекспіра». Мені тепер люди телефонують і кажуть: «Ти сильна, тримайся!». Я відповідаю: «З такою підтримкою можна бути ким завгодно, коли ти розумієш, що за тобою пів-України!»

Телефонують і пишуть Марині різні люди, які хочуть хоч чимось допомогти їй і крихітним двійнятам — Мирославу і Соломійці. Наприклад, нещодавно зателефонували переселенці зі Стаханова і запитали, що треба купити. Відгукнулися підприємці, які привозять дитяче харчування і підгузки для малят. Немало людей, особливо жителі Західної України, перераховують гроші на добродійний рахунок. «Ось Чикаленко Сергій Олексійович один раз перерахував п’ять тисяч, а потім ще дві тисячі. Дуже хотіла подякувати цій чуйній людині, шукала його координати в Інтернеті, але не знайшла, а шкода! Буває і таке, що приходить лише декілька гривень, що особливо приємно і зворушливо, бо видно — прості люди, пенсіонери діляться своїм скромним достатком», — говорить Марина. Присилає допомогу й українська діаспора — наприклад зі штату Північна Кароліна передали двомісний візочок для дітей, а жінка з Москви допомагає ліками. «Народ у нас все-таки дуже чуйний і людяний. Україна поборе всі труднощі лише завдяки тому, що у нас такі люди. Адже країна — це і є люди. Вони зараз в умовах війни стали набагато людяніші й добріші», — говорить Марина.

«МЕНІ НЕ МОЖНА ЗДАВАТИСЯ І ПАДАТИ ДУХОМ»

Живеться молодій мамі нелегко. Вона отримує по догляду за дітьми скромну допомогу — всього декілька сотень гривень. Щоправда, зараз, після того, як особу загиблого чоловіка встановлено, можна оформити всі документи і отримувати на кожну дитину по півтори тисячі гривень. Щоб отримати ці гроші, треба обійти багато інстанцій і зібрати купу довідок. Виручають мама і хрещена, які сидять із дітьми. Розуміють ситуацію і працівники органів місцевої влади. Дивна колізія, наприклад, виникла при реєстрації дітей. Якби Марина була на прізвищі чоловіка, то — немає проблем. А так була потрібна... згода батька дітей, для того, щоб зареєструвати їх на прізвище Логвиненко.

Наступного дня після похорону Марина нарешті отримала «корочку» вдови загиблого бійця. «Тепер хоча б не доведеться платити за «комуналку». Адже скільки місяців чоловіка не було вдома, а рахунки йшли і йшли. Немає «корочки» — немає пільг, все!», — розповідає вона. Тепер їй належить ростити не лише маленьких дітей, а й якось допомагати синові-студентові.

Проте найголовніша проблема — зібрати гроші на лікування маленької Соломійки. Щоб подолати вроджену недугу, потрібна дорога операція за кордоном. Марина сподівається, що гроші з часом все-таки збере. «Мені не можна здаватися і падати духом. Коли зателефонували з Києва і повідомили, що експертиза підтвердила — останки належать чоловікові, я довго плакала, а тут під боком лежать дві лялечки. Батькові «шматочки», логвиненочки мої! Говорю собі: ти не маєш права розкисати. У мене іншого варіанту немає. Я знаю: якщо завтра буде важко, мене дівчата підтримають. Коли я лежала на збереженні в Києві, було дуже важко. І я подумала — ну все, голодуватимемо з дітьми. Але тут відгукнулися кияни, які прочитали про мене в Інтернеті, вони дуже допомогли: і ліки, і препарати, і їжу приносили. Коли ховали чоловіка, теж усі допомагали — міська влада, підприємство, громадські організації, волонтери. Спасибі всім величезне!»

КРИХІТНА ДОНЬКА І СИН ДОПОМОГЛИ ЗНАЙТИ СВОГО БАТЬКА

Шукала Марина свого чоловіка дуже довго. Вона розповідає, що спочатку експерти для впізнання за ДНК попросили його бритву і зубну щітку, але це результатів не принесло. «У нього була рідкісна група крові — перша, негативний резус, — говорить Марина. — Вася був почесним донором, тому в Дніпропетровську почали шукати його кров і знайшли два мілілітри плазми. Проте за плазмою визначити не можна. Залишалася лише надія на дітей, але брати у них кров я не дозволила — побоялася за їхнє здоров’я. Тоді приїхав експерт, потерли ватяною паличкою за щічкою, узяли проби — це й дозволило визначити з високою мірою вірогідності спорідненість». Так крихітна донька і син допомогли знайти свого батька, якого ніколи не бачили. Справді, шекспірівський сюжет!

Але тут Марина несподівано зізнається, що до цього часу не вірить у смерть чоловіка. «При мені розкопували могилу на Краснопільському кладовищі, діставали труну, а я стою і жодного відчуття. У мене порожньо на душі, немає ні болю, ні страху, нічого — не знаю, як це назвати. Найстрашніше жити в невідомості. А тут ще бійці телефонували і говорили, що хтось бачив його в полоні, ніби вивезли до Росії, і я жила надією. Чесно кажучи, я чекаю його й зараз. Адже коли людина помирає, то ти бачиш, кого ховаєш, а тут десять місяців чекала — і порожня труна. Десь у глибині душі все-таки жевріє надія, що він одного дня повернеться живим. Інколи засинаю і прошу його — приснися! Скажи хоча б — ти там чи тут? Коли був похорон, синові вночі наснився сон. Ніби стоїть батько у дверях і говорить: «Синочку, це не я! Я живий, я прийду!». Потім схожий сон приснився і моїй сестрі. Знову він запитував: «Навіщо ви поховали цього хлопчака — це не я. Я ще повернуся!» Якщо це так — то вийму Василів хрест із землі і до кінця життя ходитиму на ту могилу, доглядатиму її! Адже найстрашніше — не те, що я поховала не його, а те, що там лежить той, кого можуть шукати решту життя. В принципі я не сумніваюся в компетентності експертизи, але людині властиво сумніватися до останнього. І ось ці сумніви гризуть і не дають спокою. Все одно чекатиму!»

Для тих, хто хоче допомогти родині героя:

Картка Марини в «Приватбанку» — 5168757246125084.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ — Нікополь
Газета: