Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Як пам’ятати

Та шанувати героїв російсько-української війни – кілька живих історій від її жертв та очевидців
29 серпня, 2020 - 10:28
Фото Миколи Тимченка, "День"

Події зими 2013 року, а згодом увесь 2014 тримав у напрузі багатьох українців. Розстріли на Майдані, «зелені чоловічки» у Криму, перші втрати, досі нез’ясовані причини Іловайського котла, бої за Донецький аеропорт – усі ці події були у нашій пам’яті на той момент надто свіжими, що мимохіть відкидалися думки, як з роками можна забути ці моторошні сторінки нашого життя? Але час минає, і справді, увага до тем ветеранів АТО\ООС, до переселенців, до захисту прав людини у Криму цікавить все менше і менше людей. На це звертають увагу здебільшого правозахисники або ж ті категорії громадян, котрі на власній шкурі відчули жахи війни.

29 серпня Україна відзначає День пам’яті захисників України. Напередодні чимало громадських організацій знов підняли питання вшанування героїв російсько-української війни, вирішення правових проблем її свідків та жертв. Так, під час онлайн-марафону із документального активізму, організованого проєктом Arts&Rights, однією з фокусних тем стало вшанування пам’яті героїв війни на Сході України. Про це говорили не політики або ж чиновники, а ті, хто втратив рідних, хто взявся берегти пам'ять сина, створюючи мінімузей, на загал ті, кому болить найбільше і кому справді є що сказати. Тож кілька живих історій переповідає «День».

«ДРУЖИНА ЗАГИБЛОГО БІЙЦЯ СТВОРИЛА У ПОКИНУТІЙ ХАТІ ЧОЛОВІКА – МУЗЕЙ»

Олександр ТЕРЕЩЕНКО, заступник міністра у справах ветеранів, учасник бойових дій на сході України, «кіборг», захисник Донецького аеропорту:

«Пам’ять має бути живою. Я народився в радянській державі, виховувався на радянській міфології, і зараз мені не хочеться, щоб у нас були такі ж розповіді про нереальних людей, ідолів, як були тоді… Мені здається, у нас був шанс згадати про свою національну пам'ять – і ми цей шанс використали. Коли постала безпосередня загроза втратити державу, тоді ми зрозуміли, що треба знайти в собі мотивацію, сили, щоб іти і в ХХІ столітті ризикувати життям і гинути. 

Думаю, зараз вкрай важливо, щоб політика пам'яті будувалася на живих історіях, реальних людях. Бо ті, хто готовий іти і гинути за державу, це звичайні, прості люди... Звісно, не можна позбутися суму, коли ти дивишся на молодих хлопців, які пішли. Але має бути насамперед гордість за те, що вони – наші співвітчизники. 

Минулого року я був на Чернігівщині в одному маленькому селі. Там одна із мешканок села вирішила в покинутій хаті чоловіка, який загинув на Сході, зробити музей. От просто сама його зробила. Чоловік був механіком механізованої бригади, загинув під час обстрілу. Він просто пішов захищати, робити те, що він може. І ось цей поклик душі людей, які абсолютно не є чиновниками, потяг до живої, непідробної пам'яті – це дуже важливо та цінно».

«ГОВОРИТИ, ЩО У ДОНЕЦЬКУ НІХТО НЕ ЛЮБИВ УКРАЇНУ, – ЦЕ НЕПОВАГА ДО ПАМ’ЯТІ ЮРКА МАТУЩАКА, ЯКИЙ З ТОВАРИШАМИ БУДУВАВ УКРАЇНСЬКИЙ ДОНЕЦЬК»

Олександра ІВАНЮК, випускниця Києво-Могилянської академії й Сollege of Europe, авторка роману «Аморте»:

«Юрій Матущак – мій приятель. У нього було життя, яке заслуговує не тільки на книгу, а й на фільм. Він був активістом, істориком. Все своє життя провів у Донецьку, дуже любив це місто і намагався його змінити. Був також добровольцем батальйону «Дніпро 1»...

Юрко був абсолютно нетиповим донеччанином. Він говорив чистою українською мовою, розповідав про різні акції, літературні вечори, зустрічі з письменниками, які вони влаштовували. Вони – це група активістів в Донецьку, які бачили це місто саме українським і не розуміли, чому до Донецька приїжджає так мало письменників, чому там так мало книгарень, а проукраїнські акції студентів так мало підтримують. Часто їм доводилось організовувати ці події просто вночі, коли ніхто не бачить. Коли до влади прийшов Янукович, гайки почали закручувати максимально. Їх переслідували, їм погрожували, їх намагалися застрашити. 

На Майдані ми бачили багато солідарності, багато людей, які стояли пліч-о-пліч, із однією ідеєю. Натомість Євромайдан у Донецьку – це зовсім інша історія. Він не був такий масовий, людей залякували, вносили в «чорні списки»…

Нам потрібно пам’ятати про Юрка і про всіх тих людей, які залишились в Донецьку та далі мріють про те, що одного дня їм не треба буде ховатись чи боятись поліції або бандитів. Щоб пам’ятати, за що ми взагалі боремось. І коли зараз іноді говорять, що, мовляв, у Донецьку ніхто Україну не любив – це неповага до пам'яті Юрка та всіх його товаришів, які роками будували український Донецьк».  

«У ТЕЛЕФОНІ СИНА Я БУЛА ЗАПИСАНА ЯК ГЕНЕРАЛ-МАМА»

Наталія ДУДЧАК, координаторка проєктів департаменту військового капеланства УГКЦ для родин військовослужбовців, родичів полеглих Героїв, майор у відставці, мама загиблого військовослужбовця:

«…Уже шість років, як немає мого Сашка. Через півроку після його загибелі я почала займатися волонтерською діяльністю, спілкуватися з родинами. І зрозуміла, що всі вони дуже схожі. Сашко хотів бути військовим, мабуть, з самого дитинства. Його батько був військовим моряком. Сашко народився в Росії, перша його мова була російська. Вже коли ми перебралися до України і він перейшов свідомо на українську мову, жартував: «Мам, знаєш, я вже тоді в дитинстві відчував, що це не моя мова, і тому вона мені в школі так не йшла»... 

На військову службу Сашка не брали, у нього було викривлення хребта. Він навіть влаштував скандал у військкоматі, говорив, що бути військовим – це його мрія. І це був той час, коли всі «косили», як могли, а він захотів служити. 

До часу Майдану, до початку війни, йому було за 30 (він загинув в 32). Після Майдану він не зразу пішов на війну. Сашка втримувало те, що тут мала донька, але коли призвали мого прийомного сина, це було для нього переломним моментом. Він у квітні потрапляє до другого батальйону Нацгвардії, проходить коротку підготовку і в травні потрапляє під Слов'янськ, коли він ще був не наш. Там вони знаходяться понад місяць, повертаються на ротацію… Саша переживав, що він вдома. Почав знову бігати кожен день до військкомату. І з третьої спроби потрапив до 95-ої аеромобільної бригади і продовжив свою службу. 

Я знала, на що син іде. Він мене дуже оберігав. Коли потрапив у 95-у, я знала, що їх перекидають на «передок». Син два тижні обманював, говорив, що вони потрапили у взвод забезпечення в штабі. Я два тижні йому вірила. Коли почула в слухавку якось обстріл, усе зрозуміла. У цьому весь Сашко. У телефоні я в нього була записана «Генерал мама», він дуже пишався тим, що в нього мама військова, що я багато чого досягла в кар’єрі, а жінкам це в армії непросто. 

Загинув під Дебальцево 14 лютого. Я тільки через рік дізналася, що насправді відбулось. На кожного загиблого заводять справу, але в мене не було сил їхати і її читати. Через рік, саме в річницю загибелі, мені зателефонував хлопчина, який у той момент був разом з ним. Фактично сина перебило навпіл кулеметною чергою. Знали, куди стріляти, нижче броніка. Людина помирає за лічені хвилини. І от цей хлопчина мені це розповів зі сльозами. Ми тепер дружимо, він приїжджав до Сашка на могилу. 

Зараз ми працюємо над проєктами щодо підтримки в першу чергу батьків. Ми робили фотосесію матерів, 12 мам з різних регіонів України. Чесно кажучи, не всі погодились на це, бо треба було примусити себе посміхатися і бути готовими до того, що тебе будуть бачити. У кінці року ми зробили календар із портретами мам. Наша головна мета – говорити про наших загиблих воїнів. Бо за кожною мамою стоїть герой, який віддав за нас своє життя».

«МЕНІ СТРАШНО ВІД ТОГО, ЩО НЕ ЗМОГЛА ВРЯТУВАТИ І ЗАХИСТИТИ СИНА…»

Сталіна ЧУБЕНКО, освітянка, волонтерка, мама Степана Чубенка, Народного Героя України, 16-річного патріота з Краматорська, закатованого терористами «ДНР»:

«Бути патріотом на Сході України набагато складніше і небезпечніше, ніж в будь-якому іншому регіоні. У нас теж було багато людей, які підтримували Україну і не уявляли свого життя без неї. Але що могли беззбройні люди, які мали тільки велику любов до України? Так, виходили на проукраїнські мітинги, намагалися доносити інформацію в соцмережах. Так робив і мій син. Звісно, коли місто було окуповане, тут було дуже небезпечно. Але тим не менше, він все одно міг одягти светр зі словами «Слава Україні!» чи зняти прапор «ДНРівський» з площі. 

Часто питають: за що ж його вбили? 16-річний пацан, ще зовсім дитина. За що? За Україну. За любов до неї…

Липень для нас – це завжди 2014 рік. Ми проживаємо зі своєю дитиною весь цей розстріл. Люди ж по-різному йдуть з життя, але завжди добре, коли поруч із тобою є рідна людина, яка може обійняти, потримати за руку. А коли в останні хвилини, а то й в останні дні життя, як було у Стьопи, навколо тебе одні вороги, які тебе ненавидять, б’ють, катують… Там була тільки одна жінка, яка намагалась якось його врятувати, говорила цим нелюдам, що так не можна, що це ж ще дитина. 

І ми ж не знаємо, про що він думав, наскільки йому було боляче. Нікого не було поруч. І можна ж було запросто зрадити – перейти на інший бік, підписатись на службу в них. Але в сина була така сила волі, така мужність пройти все до кінця, загинути, але не стати зрадником. Усього у 16 років. 

Знаєте, я настільки люблю свого сина. І мені настільки страшно, що я не змогла його врятувати, захистити і вирвати з тих лап…» 

«ПАМ'ЯТЬ НЕ ДЛЯ ТОГО, АБИ ПЛАКАТИ, А ЩОБ ТВОРИТИ ЕНЕРГІЮ ДЛЯ МАЙБУТНІХ ПОКОЛІНЬ»

Людмила НИЧАЙ, засновниця проєкту «Мистецька резиденція Назарія Войтовича»:

  «Назарій Войтович – наймолодший герой Небесної сотні. Його життя обірвалося у 17 років. Проєкт, який дозволяє пам’яті про цього хлопця жити, це «Мистецька резиденція Назарія Войтовчиа», яка знаходиться в його рідному селі Травневе на Тернопільщині. Проєкт розроблявся як частина великої ідеї – Відзнаки Героїв, що покликана вшанувати пам’ять та надати можливість продовжити розпочаті справи та втілити мрії загиблих Героїв Небесної Сотні у переламні дні Революції Гідності…

У свої 17 років Назар багато малював, писав вірші. Йому було багато що сказати світові. Але він ніби відчував, що чомусь не встигне багато. Коли читаєш його вірші, написані у 13 років, стає трохи моторошно, бо він справді наче відчував, наскільки мало в нього часу.

Наразі ми в «Конгресі активістів культури» допомагаємо молодим бійцям, які хочуть бути художниками. Ми перенесли наші ідеї, нашу візію в цей проєкт. Ми збираємо людей, щоб берегти пам’ять про героїв Революції Гідності і таким чином вберегти майбутнє від того, щоб не наступати на ті ж граблі. Ми говоримо з молоддю, яка, можливо, і не пам’ятає, чому розпочалась Революція Гідності. Вони росли вже у країні, де була війна. Тому, можливо, і не мають іншого світобачення. Разом з ними ми говоримо про те, які контексти вплинули на ту чи іншу історію. 

Рідні Назарія є нашими кураторами майстерень. Вони мають гостей – молодих художників, які трошки наповнюють їхнє життя чимось цікавим. Вони дивляться на це і думають, що їхній Назарчик, швидше за все, теж міг би так збирати цих людей. Резиденція - це місце, куди приїжджають молоді митці, спілкуються про нашу політичну ситуацію…

Думаю, пам’ять – не для того, щоб ми просто плакали. А для того, щоб ми розвивалися, вдосконалювались, створювали енергію для майбутніх поколінь, щоб вони жили краще, ніж ми».

Підготувала Інна ЛИХОВИД, «День», за сприяння Arts&Rights.

Фото: Arts&Rights