Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Багатоликий

24 листопада, 2020 - 11:26

Напевно, нема в історії української літератури загадковішої від Віктора Петрова-Домонтовича-Бера постаті. Та й, якщо бути чесним до кінця, незрідка українська література 19-20 століття була переповнена діяльністю щирих аматорів та графоманів. А Віктор Петров був не лише письменником, але й  археологом, і мистецтвознавцем, і агентом радянських розвідок. Також він співпрацює з фашистським режимом, що не могло відбутися без відома компетентних радянських органів.

 Юрій Шевельов писав, із іронією сибарита, про  Петрова як людину із мішкуватим військовим одягом, незграбну (мається на увазі співробітництво з німцями). Напевно це була лише одна із його робочих вимушених  масок. З іншого боку, все, що робив Петров, він робив із пристрастю. Бо із пристрастю у Німеччині написана монографія про українську інтелігенцію як жертву більшовицького терору, із пристрастю викладав у Мюнхені. Пізніше у 1949 році Петров зник і кілька років про нього н е було жодних звісток, доки не виринув у Москві.  

У 1957 році повертається до Києва і таки одружується із Софією Лободою (Зеровою) –дружиною розстріляного близького друга, яку любив і яка , зрештою, таки стала жінкою його життя. Незадовго перед смертю отримав радянський орден. Очевидці писали, що на його похороні було набагато більше військових, ніж цивільних.

І тепер про деякі твори Віктора Петрова, що власне зробили його одних із, справедливості ради, найцікавіших українських письменників. Його «Романи Куліша», про якого писав дисертацію , просякнуті дивовижним симбіозом ненависті і любові. Здавалося би, Віктор Домонтович (літературний псевдонім) майже ненавидить Пантелеймона Куліша: за його пихатість, холод, надмірний індивідуалізм, непостійність у стосунках із жінками (таке враження, що автор був би задоволений, якби у Куліша із кожною із його співавторок листів- Лесею Милорадович, Ганною Рентель, Параскою Глібовою - були  довгі і пристрасні інтимні стосунки; бо із «мовчущим божеством»- Марком Вовчком, за переконанням автора, ближчі короткочасні стосунки таки були), навіть за його самотність і певний розлад стосунків із соціумом.

 Пантелеймона Куліша, до речі, таки  поволі зненавиділа українська громадськість –за його начебто двоїстість, поезію «Народе без пуття, без честі і поваги», загравання з поляками, росіянами  та нападками на Запорізьку Січ. Але тут не місце перелічувати, скільки було зроблено Кулішем, цим одним із піонерів візії  української державності.

Віктор Домонтович не щадить  Куліша. Але за тією начебто ненавистю проглядає захоплення, зачудування, пошана. Як на мене, Віктор Петров-Домонтович був по-своєму психічно близьким  до Пантелеймона Куліша, так би мовити, був подібним за психотипом. Інакше, із його елітаризмом і неприв’язаністю до будь-чого, окрім естетичних проявів, які зачіпали його, ніколи  Петров не брався би  за таку тему дисертації, так скрупульозно, граминка за граминкою, не вивчав би життєпис Куліша. Як би не був зображеним у «Романах Куліша» останній, висновки кожен може робити сам.

Я майже переконаний, що Віктор Петров, вміючи добре володіти собою (тільки коли він вчився і які спеціальні школи закінчував?), каналізує свою агресію, навіть мізантропію у літературі. Пишучи про Куліша, він водночас пише про себе, звісно, лише про деякі відчуття.

Також у модерному для того часу романі (це радше повість) «Без ґрунту», де головним героєм є такий собі Ростислав Михайлович, столичний чиновник, що займається культурою, теж присутнє, як на мене,   скидання агресії і мізантропії у бездонність художнього твору, і витворювання із своїх пристрастей  нової реальності, як і  у «Романах Куліша».

По-перше, Домонтович не прив’язаний  до народницько-просвітянської традиції. Тому він  жорстко (і значною мірою справедливо) оцінює її у романі. Кумедним виглядає і Гуля, і прототип Дмитра Яворницького. Але інженер Бирський, що фанатично відданий радянській владі, виступаючи її, так би мовити, ще більшим католиком, ніж папа римський , тобто відчуваючи себе вершителем і розпорядником людських доль, відкидаючи усе, створене до радянців, як архаїчне і непотрібне ( як писав такий собі Владімір Кіріллов, «Во имя нашого Завтра сожжём Рафаэля, разрушим музеи, растопчем искусства цветы») теж зображений Домонтовичем доволі фейлетонно! Щоправда, цей роман писався у Німеччині у 1942-1943 рр . Але здається, що сам Домонтович , вірячи, може, лише у високе мистецтво і радість від життя і здорового тіла, ніколи по-справжньому не вірив у більшовицькі прожекти…

У цьому романі є образ видуманого художника, архітектора, перетворювача дійсності, мистецького візіонера Степана Линника. Він, до речі, по-своєму подібно описаний, як Пантелеймон Куліш, тільки з іншим антуражем доби.

Родом із села, він може ходити Петербургом із ковінькою, висмикнутою колись із сільської загорожі. Він - відлюдник і , здається, ще і женоненависник (на відміну від Куліша). Він весь час творить, за автором роману, антикартини і антимистецтво, які проте конструюють нові мистецькі світи, повертаючи усе до суворості прапочатку.

Степан Линник зупиняв молодого Ростислава Михайловича на вулиці, годинами говорив з ним, навчав його пити горілку, а потім помер, склавши руки у човні і викликаючи підозри у замаскованому самогубстві. Гротесковий і суворий тип митця імпонує автору. Смерть Линника, попри дивну, бо не викликали підозри у каральних органів, успішність його робіт, видається швидше закономірною , ніж випадковою.

Любовна історія роману «Без грунту» є лише цікавим доповненням –хоча сюжетна канва базується саме на ній.

Гадаю,  Віктор Петров-Домонтович-Бер, все життя змінюючи маски, іноді залишався без них.  Якщо би за ним тоді  спостерігав якийсь папараці з небес, то побачив би безконечно печальне і безконечно перевтомлене лице людини, яка вміщувала – і вродженими талантами, і волею історії – у собі множинність особистостей…

Новини партнерів