«Більше працював, ніж жив»
(6 травня -110 років від дня смерті Бориса Грінченка)
Письменник Микола Чернявський у своїй книжці спогадів «Кедр Ливану» про Бориса Грінченка напише: « Більше працював, ніж жив… не беріг своїх сил. Другого такого робітника мені більше не доводилося бачити»
Ким був для України Борис Грінченко? Фанатичним ідеологом народництва? Талановитим універсальним письменником і публіцистом, що заповнював своєю працею, як і Іван Франко, більшість українських гуманітарних порожнин? Посереднім поетом і драматургом, який сам розумів, що його вірші та поеми обмежені певними догмами і постулатами? Талановитим прозаїком (більшість його оповідань і повістей, так би мовити, витримали випробування часом) і публіцистом, безкомпромісним полемістом із Михайлом Драгомановим? Другим, після Івана Франка, одержимим духовною працею для українства? Чи можна би було серйозно говорити про зміцнення української ідеї, якби не Іван Франко та Борис Грінченко?
Грінченка недолюблювало чимало українських письменників. Думаю, він був живим докором для духовних лінощів інших, нашого якосьтовонобуде. Не надто похвально відгукнулася про його творчість Леся Українка. Це можна було пояснити ще і частою полемікою, яку він вів на сторінках преси із рідним дядьком Лесі Українки, якого навіть пізніше називали «чорним генієм» для української культури, Михайлом Драгомановим. Леся дуже любила свого дядька. Також Іван Франко спершу писав, що «не міг дочитати до кінця» повісті Грінченка «Соняшний промінь», а пізніше називав Бориса Грінченка «талановитим поетом і повістярем, що покинув епіку задля драми». Оцінки сучасників завжди мінливі і суб’єктивні.
У цього письменника мовою дитинства була російська (як і в Бориса Антоненка -Давидовича, Миколи Куліша, Євгена Плужника і багатьох інших). В одинадцять років він прочитав «Кобзар» Шевченка. Направду ця книжка майже містично діяла на багатьох українців: так зримо було відтворене в «Кобзарі» українське колективне підсвідоме. Борис Грінченко згодом напише: « Кобзар» зробився моєю Євангелією». Навіть лячно припускати, яким був би розвиток українства без появи «Кобзаря»…
Борис Грінченко вибрав українство, протиставивши його своєму зрусифікованому роду. Виняток робив лише для матері, спілкуючись у листах з нею російською. Його дружина, росіянка Марія Загірня (псевдонім) стала його соратницею. Саме такі «грінченківські» жінки зображені у його повістях «Соняшний промінь» і «На розпутті». Їхні стосунки –це вдалий симбіоз близьких за душевних складом і переконаннями натур. Впевнений, що якби не всеприсутня любов дружини, Грінченко не зміг би здійснити, до прикладу, такий інтелектуальний та вольовий подвиг, як укладання «Словаря української мови».
У листі до Володимира Гнатюка Грінченко писатиме, «із словарем мушу бути готовим на лютий 1904-ого року і як не вдурію до того часу, то буду готовий». Він, укладаючи славнозвісний чотиритомний «Словарь української мови», сам зробив таку ж роботу, як, до прикладу, академічний колектив інституту мовознавства.
У подружжя була єдина дочка Настя, яка стала активною учасницею революційних подій. Сиділа у тюрмі. Подружжя Грінченків пережило трагедію: смерть Насті, а відтак її маленького сина. Ця подвійна смерть, як на мене, спричинилася до ранньої смерті Бориса Грінченка у віці 47 років.
Похорон Грінченка у Києві, у 1910-ому році , був настільки велелюдним, що навіть у центрі міста зупинили рух трамваїв. Українство, із його невитравним духовним некрофільством, віддавало покійному запізнілу шану. У надгробних промовах вгадуються початки нового культу: «помер великий чоловік України, її славетний герой». Після смерті Бориса Грінченка у просвітницьких закладах його портрети будуть уквітчуватися рушниками, поруч із портретами Тараса Шевченка. Але вже незадовго ім’я Грінченка стане табуйованим на багато років і буде обсипатися літературними прокльонами…
Його дружина Марія після смерті свого чоловіка, якого любила і шанувала так, як жила і дихала, без жодного відсотку театральності, ще 18 років буде робити все, що у її силах і понад сили, для збереження пам’яті Бориса Грінченка в умовах щоразу гучніших кроків червоного термінатора….Вона писатиме після смерті чоловіка: “Життя спорожніло. Нема чим жити».
Марія Загірня просила, щоб її залишили місце на Байковому кладовищі , біля могили її чоловіка, доньки і внука. ЇЇ волю було виконано після смерті.
Разом були все життя, розлучаючись лише заради крайньої необхідності. Разом Борис та Марія Грінченки і після смерті, споглядаючи у світі тонких енергій на наше, таке суперечливе, українське життя…
