Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Це не фільм

8 жовтня, 2021 - 12:34

Перед опальним іранським режисером Джафаром Панагі стояло завдання не для слабкодухих: зняти фільм, не знімаючи його. Верткі, розпещені можливостями європейці накладають на себе добровільні покути, складають догми на допомогу, а тут можна за звичайну зйомку опинитись у в’язниці.

Панагі звинуватили в антиурядовій діяльності в 2010, засудили до шести років домашнього арешту та на 20 років заборонили знімати, спілкуватися з пресою та іноземцями.

Так от, «Таксі» — вже третій фільм після оголошення вироку.

Що зробив Панагі? Він влаштувався працювати таксистом. А в таксі є камера-відеореєстратор — обов’язковий елемент безпеки. Водій нічого не знімає — він всього лише стежить за безпекою. Так і каже в першому ж епізоді: мовляв, ось, пристрій для забезпечення безпеки.

Його племінниця, жвава й гостра на язик дівчина, яка підсаджується пізніше, не більше ніж учиться режисурі й тому фіксує все, що бачить на свою побутову камеру. І це не Панагі, а підібраний ним спритний товстун, продавець дисків, знімає на камеру телефону те, що відбувається в салоні, а відбувається те, що туди ввалюється дама із закривавленим чоловіком, котра кричить як на живіт, щоб їхати до лікарні, бо бідолаха жорстоко постраждав у дорожньому інциденті, й він хоче записати заповіт на відео, що все залишає коханій дружині, хоча насправді помирати не збирається. Періодично Панагі впізнають — о, ось він, знаменитий Панагі — й запитують: оцей діалог між вчителькою та злодієм, який вважає, що інших злодіїв потрібно вішати — це ж насправді сцена, яку він зрежисував, точно, це автоцитата з «Багряного золота»? А які фільми варто подивитися? А от у мене для вас є новий диск. Ось вам 5-й сезон Walking Dead, а ось «Опівночі в Парижі», а ось і «Одного разу в Анатолії». Манія кіна комічна, як і будь-яка манія, як манія влади регулювати кіно (перелік обмежень для кінематографістів-початківців у викладі племінниці неможливо слухати без усмішки), але тут той випадок, коли й людожери бувають смішні.

Простий і багаторазово використаний прийом - таксист возить людей, і в його машині розгортаються різні історії — у Панагі набуває свіжості й гостроти, бо він — прекрасний не тільки режисер, але й актор: працює на межі повсякденності й кіно, документа та ігри, одночасно створює історії і думає вголос про суть того мистецтва, яким займається. Кожний у цій дивній реальності або щось знімає, або потрапляє до об’єктива як персонаж у виконанні самого себе — від молодят і малолітніх жебраків на вулиці до ув’язнених у тюрмі. І як у такому світі визначити місце симуляції та факту, а, головне, за яким алгоритмом у ньому можуть діяти правила, накладені цензурою: кого і як можна знімати, а кого — ні? Позитивні персонажі не носять краватку й повинні називатися іменами мусульманських святих — але ось щойно в машині побувала порядна й добра людина в краватці, яка не хоче видавати дрібного злочинця («Як він виглядає? Як хто завгодно»), бо той лиходійствує не від хорошого життя і за законами Ісламської республіки може бути страчений. На повсякдення і на фікцію кіна накладається виморочна реальність ідеології — і Панагі віртуозно управляється з усіма трьома, постійно їх зіштовхуючи й при кожному такому зіткненні отримуючи енергію справжнього мистецтва.

Так акт обману цензури перетворюється на ажурної краси фільм — одночасно і на комедію, і на високу драму, і на маніфест опору, і на трактат про природу кінематографа.

І це, звичайно не фільм. Ані на мить.

***

Таксі / Taxi (2015 року, Іран, 82`), режисура, сценарій, оператор: Джафар Панагі, в ролях: Джафар Панагі, Насрін Сотудег, виробництво: Jafar Panahi Film Productions.

Новини партнерів