Чарівність синергії: Драгоманов і Ушкалов
Фейсбук нагадує, що 13 серпня 2015 року я, вештаючись болгарською столицею Софією, цілком випадково натрапив на старий будинок з меморіальною дошкою Михайлові Драгоманову. Пригадую, що від несподіваної знахідки мене почало мучити одне крамольне питання: а хто ж такий Драгоманов?
Тобто я, звісна річ, пам’ятав, що це історик, політичний діяч, літературознавець, громадівець, дядько Лесі Українки, опозиціонер, якому довелося втікати в еміграцію (в тому числі й у Софію), видатна постать в нашій історії. Але конкретно дати відповідь на просте питання «Чим саме видатна?» я не міг. Який його найважливіший вчинок, найважливіша книжка, незабутня цитата?
Іменем Драгоманова названо університет у Києві, чимало вулиць по всій країні, прізвище його загальновідоме. Але й справді – чим саме ця людина така визначна? Тоді, на спекотній болгарській вулиці, я чіткої відповіді собі так і не дав. Просто через те, що замало знав про Драгоманова, читав багато текстів, в яких він побіжно згадується чи посилаються на його праці, але самих його книжок не штудіював.
Саме тому мене так здивувало, коли минулого року я побачив анонс видавництва «Дух і Літера» про видання ґрунтовної книжки професора Леоніда Ушкалова про Михайла Драгоманова в знаковій біографічній серії «Постаті культури». Пан Ушкалов, який, на жаль, так передчасно покинув цей світ минулого року, був першорядним літературознавцем, тонким знавцем бароко, Сковороди й Шевченка, людиною, що дуже глибоко відчувала літературу. І книжка «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» стала останньою в його доробку.
Уже тільки це питання: чому Леонід Ушкалов вирішив витратити роки свого життя на дослідження життя й поглядів людини, яка була ким завгодно, але все ж не письменником, — привертає увагу до цієї 600-сторінкової публікації. Це щонайменше дивно, коли літературознавець береться досліджувати не літературу й письменників, а громадського діяча, філософа, революціонера, фольклориста, емігранта; природніше було б, якби таку біографію написав історик. Почасти саме через цю інтригу, та головним чином через інтерес до постаті Драгоманова, я і взявся за цю книжку.
Отож, Леонід Ушкалов не дає чіткої відповіді на питання – ким же був Драгоманов. Він не говорить, що найбільший внесок Михайла Петровича був в історію чи філософію, фольклористику чи політичну публіцистику, – Ушкалов описує Драгоманову перш за все як людину. А вже через цю призму – описує й епоху і ті обставини, в яких зароджувалося українство. По суті, це біографія того часу, коли батьки-фундатори формулювали «що таке Україна і хто такі українці» для себе й майбутніх поколінь. І одним із найважливіших таких фундаторів і був Драгоманов: саме тому так важко звести його до якоїсь однієї ролі (філософа, політика, історика, фольклориста). Михайло Драгоманов був першим українським публічним інтелектуалом європейського зразка.
Річ у тім, що на тому зародковому етапі українство було настільки кволим і пригнобленим, настільки зав’язлим у московських і австрійських політичних процесах, що потрібен був справді мислитель-велет, який би швидко і якісно давав відповіді на всі виклики часу. Драгоманов – мультиінструменталіст: коли треба боронити історичні питання, він рішуче вступав у дискусію, коли просили написати аналіз творів Шевченка – брався й за це, виникала потреба дослідити історичні думи й народні пісні – Михайло Петрович присвячував цьому десятиліття, написати статтю і вступити в полеміку на філософську чи гострополітичну тему – це він робив майже щодня, навіть за географію брався! За кількістю зробленого і різноманітністю сфер праці Драгоманова в нашій культурі можна порівняти хіба з Франком.
Власне кажучи, про це й пише Леонід Ушкалов. Починаючи з дитинства, історії роду, локальних гадяцьких оповідок, навчання й найважливіших книжок, соціального тла – переходячи в епоху зрілості й професорства, членства в «Старій Громаді» і роботи на українські цілі, участі в соціалістичних рухах і вимушеній еміграції, співпраці з російськими революційними колами і життя в Женеві, Відні, Парижі й Софії. Професор Ушкалов малює дуже детальний і точний портрет Драгоманова, ретельно описує його будні аж до раціону, розпорядку дня і заробітків, цитує безліч листів і згадує тисячі прізвищ.
Якщо цій книжці і можна чимось дорікнути, то лише в її занадто насиченій інформативності. Чи потрібно було аж стільки розлогих цитат із листування, стільки дат (навіть погодинно!) і прізвищ (ще й, на жаль, без алфавітного покажчика, але це вже питання до видавництва), такий безмір фактів? Риторичне питання. З іншого боку, можна зрозуміти й дослідника: коли ти роками скрупульозно збирав ці факти по крупинці, то шкода їх потім не використати – якщо не запам’ятаються читачу масовому, то бодай фахівці й майбутні дослідники матимуть із того хосен. І в підсумку ми маємо найповнішу і найретельнішу біографію Михайла Драгоманова. Титанічна праця, варта цілого інституту, а не одного дослідника!
Хай ілюстрацією до важливості цієї книжки стане той факт, що у відкритих джерелах (наприклад, у Вікіпедії) дату смерті Драгоманова подано як 20 червня (2 липня за новим стилем) 1895 року, тоді як Леонід Ушкалов стверджує: насправді мова про 8 червня (20 червня за новим стилем)! Ніби дрібниця, але як точно вона підкреслює, що ми всі знаємо прізвище Драгоманова, але насправді вкрай мало знаємо про нього самого і його подвижницьку працю.
До речі, саме цього тижня минуло 125 років з дня смерті Михайла Петровича Драгоманова. Це гарний привід почитати блискучу книжку Леоніда Ушкалова й відкрити для себе ці знакові постаті заново. Адже мова про «чарівність синергії»: розповідаючи нам про Драгоманова, Ушкалов розказує й про себе, сферу своїх зацікавлень і багаторічну працю, що стала лебединою піснею його життя.
