У середу, 13 квітня, в Національному музеї Тараса Шевченка відкрилась виставка "Щодення. Литва у фотографіях 1963-2013 рр."
Виставка є візуальною оповіддю про щоденне життя у Литві, починаючи ще з хрущовських часів і аж до вступу в Євросоюз. Експозицію склали роботи таких авторів, як Ромуальдас Пожярскіс, Альґірдас Шяшкус, Вітас Луцкус, Артурас Валяуґа, Міндауґас Каваляускас, Алєксандрас Маціяускас, Донатас Станкявічюс, Антанас Суткус, Ґінтарас Чясоніс, Альґімантас Кунчюс, Ромуальдас Ракаускас.
Один з ефектів "Щодення» – фото 1960-70-х років здаються цікавішими, ніж сучасні світлини. Наче й там, і там – ті ж самі перехожі, ті ж самі діти й старі (самі собою фотогенічні), ті ж побутові ситуації, інколи навіть подібні жести. І там, і там автори не шукають соціального шоку, якоїсь вибухової інформації. Все наче мало би бути схожим, але ні.
Звісно, тоді, у країні тотального контролю саме незалежне фотографування було вже вчинком. Та це не відповідь. І, мабуть, справа не лише у часовій дистанції чи у відмінностях талантів.На світлинах 40-50-річної давнини – люди, що не звикли позувати. Ба більше: їхнє середовище геть не насичене візуально. Старі вулиці, будинки, бруківка. Жодної реклами чи графіті. Ідеальна сцена бідності для так само бідного театру, де всі емоції – гранично опуклі й виразні. Ти ніби дивишся на щось не призначене для стороннього.
Мабуть, у цьому й полягає диво фотографії: біль-менш упізнавані обличчя, ситуації та краєвиди виглядають наче свідчення про інакшу цивілізацію, якусь затонулу чорно-білу Атлантиду – від якої, можливо, слід триматися подалі і від якої водночас неможливо відірвати погляд.
