Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

«Цветочный магазин переехал»

18 вересня, 2017 - 13:38

Після фундаментального запою, в якому ранок попереду зубної пасти, незмінно починався зі спирту — емоції притупляються, а відчуття кольору злітає до гірських піків, верхівками яких насвистує шалений вітер.

Я тиняюся незасіяними полями життя, здебільшого, спустошений: змінюю ресторани, локації і притони один за одним, так ніби їх лічильник може на щось вплинути.

Зі штовханини у СХЕМА — на безіменний квартирник, з кінотеатру «Київ» — до портового ресторану Under Wonder, із затишного Сloser — на піщаний берег River Port. Звідти — на Київське море, щоб повернутися додому з кишенями, повними водоростів і солодкої вати шарувато-купчастих хмар. Я роздаватиму її прекрасним незнайомкам на вулицях, обтрушуся від останніх уламків сонячних променів і зариюся в антиприроду неонового сяйва локації Plivka, серед паморочних нетрів Довженко-Центру. Кажуть, буде концерт.

Вивіска над баром палає всіма блакитностями Blade Runner, палахкотить синім вогнем Візеріона, і сяйво те — холодніше за Red Bull із льодом, свіжіше за крижані воду, яку я набирав серед нічного туману в річці Сахан у велику флягу двадцять три дні тому. Магнетичніше за плеса Київського моря, в яке занурився з головою, з якого так і не випірнув.

Звуки концерту схожі на кидок іржавою батарею з п’ятого поверху об асфальт. І батареї ті — летять без упину. Водоспади батарей, сотні тонн чормету щосекунди падають з неба і зникають у чорній безодні прямо під ногами: макроструктура металургійного комбінату тут налаштована на вічність.

Рятуючи вуха вибігаю на східмайданчик, палю непоспіхом і вивчаю катастрофу головного мозку — монохромну графіку сьомого кольору пекла, рясно нанесену на стіни й двері. Серед рябого чорномаззя і недоречних англіцизмів сяє клаптиком снігу паперове оголошення «Цветочный магазин переехал». Мабуть, не витримали сусідів. Звісно, не витримали. Як їх тут витримаєш? Завалюються серед ночі, врубають свої наркоманські приколи, своє імпульсивне світло епілептичних барокамер, валяються на шкіряних диванах тюленями, хапають на балконі до раннього ранку і питають одне одного: «Звідки ти? Як довго тут будеш? Як тобі це місто? Яке місто наступне? Що за перформанс?». Зрештою, обіймаються.

До скреготу зубів позитивно як для місця з такою кількістю їбанутих графіті на квадратний метр настінного простору. Зрозуміло, чому власники магазину не витримали.

Треба тікати.

І я тікаю, прямо посеред розмови. І знаю, що надворі така сама порожнеча: безсюжетне і тому логічне її продовження. Від хворобливо-жовтого ліхтарного світла сховалися зорі, а червоний Місяць втопився у кам’яному морі небес. Пішов на дно непроглядної Хмармади, вага якої провокує шифрувати про підвищений артеріальний тиск. Я би не хотів зараз померти — там, над нами, в Раю, сама лише темрява, тільки іноді блимає низькотемпературний багрянець бортової аеронавігації: то вітер несе на Жуляни дредноути, фрегати і приватні джети.

Прозору кам’яну плівку київського повітря змити так само складно, як позбутися мазуту метрощита. Навіть кольори не рятують: національна лотерея «Золоте руно», супермаркет «Велика кишеня» і кафе-бар «Сытный дом» — скупі та потворні вогні вивісок похмурого міста на околицях цивілізованого світу навіть засліпити не здатні, тільки дратують, скидаючи на купу випадкові, безформні думки.

Я заповзаю додому, ставлю на повтор Брайяна Іно і падаю в ліжко без сил, а моя велика котиця залазить на груди і урчить. Як моторолер.

Тихо, кажу, тихо. Зараз таке розповім — не повіриш: «Цветочный магазин переехал».

Котиця урчить.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments