Жодна держава не зможе зробити Україну українською. Лише самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я впевнений, що це станеться!
Джеймс Мейс, американський історик, дослідник Голодомору в Україні, журналіст, редактор англомовного видання газети "День"

Давно забуте відчуття

1 липня, 2020 - 11:58

Минулого тижня завершився довгоочікуваний пітчинг Держкіна.

Це був перший із серії запланованих на літо конкурсів на здобуття державного фінансування, проведений уже при новому керівництві нашої кіноіндустрії. Офіційна назва — Тринадцятий конкурсний відбір кінопроєктів за напрямами «Ігрові повнометражні фільми-дебюти (національні та спільне виробництво)» та «Ігрові короткометражні фільми-дебюти (національні та спільне виробництво)».

До другого етапу відбору Рада з питань підтримки кінематографії допустила 30 заявок.

Чотири дні в одному з київських кінотеатрів на Лівому березі Дніпра проходили виступи продюсерів і режисерів перед експертами. Результати стануть відомі на наступному тижні, а поки що поділюся суто суб’єктивними враженнями від того, як усе відбувалося.

Почалося з технічного конфузу. Кожний пітчінг, як відомо, обов’язково супроводжується трансляцією в Інтернеті на youtube-каналі Держкіна. Отже, вийшли учасники конкурсу, представили проєкт. Ще проєкт — і раптом виявилося, що ніякої трансляції нема. Пітчінг затримали на 2 (!) години, впродовж яких намагалися налагодити трансляцію. Так і не налагодили. Кінець кінцем хтось із присутніх увімкнув Фейсбук-трансляцію з особистого телефона. Сказати, що її якість лишає бажати кращого — це нічого не сказати. А запитання — чи вибачилися організатори перед учасниками пітчингу — є суто риторичним. Нещасливцям, з яких починалися розгляди, довелося повторювати презентації під окрики швидше згортатися.

Друге — мова. Шановних експертів і експерток заскочила якась російськомовна пошесть. В мене ще одне риторичне питання: з яких пір Держкіно стало приватною структурою? Експерт(к)и на час пітчингу представляють українську державу і мають дотримуватися її законів. У тому числі закону про мову. Чи при новому керівництві закон не писаний?

І третє, найприкріше: лишилося стійке враження, що все вирішено заздалегідь — суджу по цілковитій мовчанці залу на переважній більшості презентацій після  традиційної репліки ведучого «Чи будуть питання?»

Зрозуміло, що тих жалюгідних крихт, що лишилися після безпардонного і необгрунтованого урізання бюджету на кінематографію, навряд чи вистачить навіть на повноцінну підтримку дебютів — а попереду ще пітчинги по національному ігровому кіну, по анімації, серіалах, документалістиці. Але мене не полишає стійке відчуття, що такого рівня безладу й безвідповідальності наша кіноіндустрія давно не бачила.

Починаючи з заяв і вчинків голови Держкіна Марини Кудерчук, яка, здається, досі не зрозуміла, на яку посаду потрапила — і кінчаючи тим, що досі не виплачені гроші режисер(к)ам і продюсер(к)ам, які, повіривши гарантіям держави, по маківку залізли в борги, аби завершити зйомки — а тепер опинилися під загрозою банкрутства й судового переслідування.

Некомпетентність влади дає конкретні й рясні плоди, в тому числі там, де ще вчора було все якщо не ідеально, то принаймні несоромно.

Для нашого кіна знову настали геть несолодкі часи.

Сподіватимемося, що й триватимуть вони недовго.

Газета: 
Новини партнерів