Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Де твоє, смерте, жало?

11 серпня, 2017 - 08:11

У це важко повірити навіть моїй нареченій, але я розплакався. На театральній виставі. Востаннє щось подібне трапилося зі мною далекого жовтневого вечора 1999 року, під час футбольного матчу Україна-Росія. Той матч був таким важливим, що на московський стадіон «Лужнікі» приїхали прем’єри обох країн – Пустовойтенко і Путін. І ось на 75-й хвилині росіяни забили нам гол і повели в рахунку. Більшого горя годі було й уявити. Я міг сприйняти поразку від будь-якої країни, тільки не від Росії. На очі накотилися сльози. Мені, малому школяру, раптом стало нестерпно боляче через те, що Росія століттями вбивала й знищувала Україну, а тепер от і в футбольному матчі виграє. Якась світова несправедливість! Ну як тут не зронити скупу чоловічу сльозу? Тому я й плакав, шморгаючи носом, аж до голу Андрія Шевченка, який зрівняв рахунок за сто секунд до завершення матчу.

З того часу минуло 18 років, і ось минулої суботи мої очі знову опинилися на мокрому місці. Трапилося це в Одесі під час ювілейного фестивалю театрів «Молоко», що його вже вдесяте організовує Одеський культурний центр на чолі з Михайлом Журавлем. На закриття кількаденного фестивалю організатори запросили виставу, що отримала Гран-прі «Молока» п’ять років тому. Йдеться про спектакль Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» за твором французького письменника Еріка-Еммануеля Шміта про хворого на рак хлопчика Оскара, який пише листи до Бога. Аншлаг у залі підтвердив, що одеська театральна публіка цю постановку пам’ятає, любить і цінує.

Сюжет вистави до неймовірності простий: маленький хлопчик Оскар помирає від лейкемії, але останні свої дні завдяки Рожевій Пані з лікарні проживає насичено, переосмислюючи своє ставлення до батьків, до таїни життя, до Бога, до часу і, врешті-решт, смерті. За день проживає десятиліття. Спішить відкривати для себе світ любові, вчиться прощати й прощатися. Хлопчак вражає нас мудрістю, водночас залишаючись малою й наївною дитиною. Усе це – настільки «слизькі» для автора теми, що на кожному кроці є небезпека зірватися в примітивність сентименталізму і витискання сліз; уже за саму увагу до рожевого кольору – цього синоніму маскультової попсовості – марнославні сноби могли б піддати цей твір анафемі. Але Еріку-Еммануелю Шміту вдалося, наче канатоходьцеві, віртуозно пройти всі мілкі місця, уникнути банальностей і простими, дитячими словами й образами говорити про складні, глибокі, вічні проблеми.

Як вдалося це й режисеру вистави «Оскар – Богу» народному артисту Олексію Кужельному. Мабуть, найкращим компліментом для режисера є ситуація, коли його робота взагалі не помітна – настільки природно й невимушено все виглядає на сцені. Коли глядач взагалі забуває, що перед ним – сцена, бо й справді наче перебуває за великим вікном лікарняної палати, де Оксара поволі вбиває хвороба. Аксетизм декорацій, майстерність акторів, доречність музичного супроводу, відточеність і невимушеність діалогів – все в цій виставі на своєму місці, гармонійно поєднане, творить єдину цілість, яка й тримає глядача в напрузі. Цей спектакль отримав Гран-прі «Молока» п’ять років тому, але минулої суботи реакція публіки в залі була такою, що сумнівів не залишилося – перед нами вистава, що збиратиме нагороди й захоплені відгуки глядачів ще багато років. Бо справжнє – не старіє й не знецінюється.

Без пафосу й надриву, простий і глибокий, цей спектакль вчить нас не зневірюватися, навіть коли битву програно. Адже найкраще в «Оскарі» – відсутність гепі-енду. Жодна фея нікого не врятувала. Але навчила, як останні свої дні прожити в радості й подяці за саме чудо життя. Вигравати, зазнаючи поразки. Браво!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments