Еволюція
Минулої п’ятниці в статті «Обомовочка» я використав щодо Росії та ситуації в ній тезу «Яка країна — таке й кіно». Але подібні узагальнення можна розгорнути в будь-який бік, у тому числі стосовно України. Чому б і ні.
Отже, яке в нас кіно?
Відповідь до 2014 року, поза сумнівом: відсутнє. Були якісь літні майстри, що майже не знімали, а якщо знімали, то лишались у звичній радянській парадигмі, була продукція, що нічим, у тому числі мовою персонажів, не відрізнялася від російських аналогів, були окремі удачі в документалістиці й анімації. Нарешті, була Муратова — цілком самодостатня й дуже точна в тому, що стосувалося наших пострадянських неврозів у діапазоні від глибокої депресії до найчорнішого, але влучного гумору.
Тобто були окремі факти й події. Кіна як національної школи, як стилістичної єдності та безперебійної індустрії — не було. Бо не було країни.
Згаданий 2014 все змінив.
Перше, що тішить: кіно як індустрія, хай зі скандалами, провалами, збитками — запрацювало. До початку ковід-карантинів щомісяця виходило по кілька українських стрічок. І, що набагато важливіше — більшість їх потрапляла в прокат.
Важливіше, звісно, те, що саме ми бачимо на екранах і як на це реагуємо.
Одразу варто зазначити: у нас є патріотичне кіно, але отакої шовіністичної муті, як «Брати» Балабанова, немає. Тобто свою любов до України герої(ні) не стверджують через приниження та винищення інших національностей. Навіть у фільмах про війну — зокрема, «Кіборгах» Ахтема Сеїтаблаєва, «Матері апостолів» Зази Буадзе чи «Черкасах» Тимура Ященка — противники українських військових не виступають одновимірними демонами, для них знаходяться людські інтонації. А в «Донбасі» Сергія Лозниці чітко розмежовані бойовики «Новоросії» та мирні мешканці Донбасу — наскільки звироднілими постають перші, настільки співчутливо зображені другі.
Предметом цієї розмови є в першу чергу масове, жанрове кіно, яке має і впливати на мільйони споживачів, і відбивати їхні настрої. Отут доведеться визнати, що поки що «жанр» передає не стільки, так би мовити, суспільну фізіономію, скільки стан нашої економіки та помилкові стратегії кіновиробників. Українські фільми, розраховані на масову авдиторію, до неї доходять погано, бо, по-перше, замало кінотеатрів, а, по-друге, таке враження, що режисери й продюсери не дуже добре уявляють своїх глядачів/глядачок, не знають, що їх насправді хвилює, з якими персонажами вони себе могли б асоціювати. Наприклад, в комедії «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча і незграбний головний герой, і його кумедна мати — характери не просто сучасні, але й точні, їхні халепи та казуси зчитуються як такі, що так чи інак траплялися з більшістю людей в залі. До речі, саме комедії мають найбільший успіх аж до прибутків у прокаті, що найамбітнішим костюмованим чи історичним проєктам навіть не снилося. Але комедія — відносно дешевий у виробництві продукт, та й успіх цей зазвичай ґрунтується на тому, що одну з ролей грає знаменитість з естради або з телевізора, — що й приводить у кінозал шанувальників і шанувальниць.
Схоже, намагаючись відповісти на поставлене на початку питання, я радше віддаляюсь від нього. Пошуки відповіді приводять або до економіки, або до чистого кінознавства. Хоча, якщо говорити про арт-хаус, то «Плем’я» Слабошпицького, якби воно вийшло у 2013, окрім усього іншого, могло б прозвучати і як вражаюча метафора домайданівської України — безмовного племені, поневоленого кримінальними авторитетами і власними кримінальними звичками, і, можливо, в тій України цей фільм справив би вибуховий ефект. Але історія не знає умовного способу, і сталося як сталося — мистецького потенціалу «Племені» вистачило, аби стати класикою європейського кіна.
А відповідь поки виходить у такому варіанті: кіно наше, які наша країна — ще незріле, ще тільки намагається ходити самостійно.
Але ж ми вчимося. І, головне, ніхто вчитись не заважає. І оскільки не хворіємо ані на дідівство, що вічно воює, ані на братерство, яке вбиває, то, думаю, найкраще в нас попереду.
