Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна – єдність мови
Олександр Потебня, видатний український мовознавець, філософ, доктор філології, професор

Хічкок би плакав

12 грудня, 2018 - 10:22

Це відбулося не в кіні, а насправді. Нищівний інстинкт ненависті, що мільйони років накопичувався в їхніх мізках, за дзьобами, що б’ють навідліг, і гострими очима, прорвався назовні й змусив птахів винищувати людський рід.

Повставши з усією можливою люттю та безпомилковим автоматизмом розумних машин, не боючись ані власної, ані чужої смерті, вони атакували нашу цивілізацію.

Свідомість захищає мене пеленою вибіркової амнезії,  стираючи тижні спогадів,  лишаючи окремі, короткі, але від того ще яскравіші сцени. Жах перетворює мене на глядача, відсуває вглиб уявної зали.

Ми, жменька завбачливих гуманоїдів — на першому поверсі невеличкого будинку. Нам пощастило: вікна вже були забрані щільними широкими ґратами, і, хоча жодного цілого скла не лишилося, птахи не можуть пробитися. Світло просочується крізь шпарини. Раптом у одну з них просуваються пальці.

— Пустіть! — кричить невідомий, лякаючи нас ще більше. Ми мовчимо. Ми знаємо, що безсилі: щойно відкриємо двері — велетенська зграя увірветься всередину і вб’є всіх за лічені хвилини.

— Будь ласка-а-а! — але це благання заглушають удари особливо потужних крил, а потім велетенський лебідь — я таких не бачив у своєму житті, таких просто не буває — з усієї сили б’є жертву дзьобом у скроню. Вітер від крил віє нам в обличчя і ворушить волосся на головах, дзьоби шматують людську плоть, кров бризкає на засипане скалками скла підвіконня, крики з того боку стають нестерпними, а потім стихають.

***

Ми на вулиці? Чому ми на вулиці? Ясний сонячний ранок. За височезний спорожнілий флагшток учепилася купа людей, чоловіків і жінок. Вони стоять на плечах одне в одного. І вони... співають! Вони зовсім збожеволіли! Нас же зараз розірвуть! Чому я з ними? Що ми робимо?

Співають вони, втім, не абищо, а гімн США. Ось:

О, скажи, що ти бачиш на небi, у горiшнiх ранкових зiрках,

Що ми радо вітали на вечірнiй зорниці...

Ну так, звісно.  На гербі США — білоголовий  орлан. У нас уже немає надії. Лишаються самі ритуали. Камлання. Молитви. Благання. Напади культури на руїні світу.

Я підіймаю погляд і там бачу його. З розкинутими крилами, з білою головою. Неквапно, з царською величчю він кружляє серед тих горішніх зірок. Здається, налаштований прихильно. Можливо, ми своїм безладним, переляканим, але щирим хором заслужили на його милість.

***

Я йду довгим вузьким тунелем. Мій одяг перетворився на дрантя. Обабіч, до самої стелі — полиці, чи, швидше, сідала, розбиті на комірки. В кожній — птах. Усіх можливих видів, від сили-силенної горобців і синиць до рідкісних яструбів і круків. Схоже на крамницю, але ґрат чи дверцят немає.

  Вони майже не галасують, інколи щось покрикують одне з одним, уважно розглядаючи мене круглими, цілковито нелюдськими очима. Озираюся назад — у кількох кроках за мною слідує жінка середніх років у такому самому лахмітті.  Тут я розумію, що це таки крамниця. Однак покупці — вони. А ми, щасливці, кому пощастило вижити — товар.

Тепер мене купить хтось із тих, на сідалах. І я відправлюся в свою клітку. Розважатиму його безголосими співами і незграбними вихилясами. Прибиратиму лайно. Доглядатиму за ланом з посівами потрібних злаків. Він дбатиме про мене. Він буде щедрим, добрим хазяїном.  Я виживу в цьому дивному новому світі, в затінку велетенських крил, що накрили землю.

***

  Додивившись цей сон, я встав, одягнувся, пішов до найближчої годівнички  й насипав туди проса — полюбляють горобці, чижі, щиглі, чечіти. А ще повісив на нитках шматки несолоного сала — для синиць, дятлів і поповзнів. Хліб і пшоно не можна.

Найближчими днями прилаштую неподалік ще одну годівницю.

Зробіть і ви це.

Поки не пізно.

В текст використаний уривок з оповідання Дафни дю Морьє «Птахи»

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ