Iлюстрація
Мешканку знаменитого карпатського села Криворівня Параску ПЛИТКУ-ГОРИЦВІТ ще при житті називали «Гомером Гуцульщини». Різноманітність її талантів інакше як ренесансною не назвеш: художниця, фотографиня, письменниця, казкарка, філософиня, фольклористка, етнографиня, діалектологиня. В її спадку — сила-силенна картин і книжок. Вона була зв’язковою УПА, відсиділа 7 років у сталінських таборах. Повернулася до села в 1954 і жила там до самої смерті (1998).
У фільмі «Портрет на тлі гір», позавчора показаному на XVІ міжнародному фестивалі документального кіна Docudays UA, ця інформація є. Розповідають і про табори, і про мрії (мріяла про море, захоплювалася космосом), показують хату-музей, а в основу сюжету кладуть фотографії. Параска робила їх 30 років, знімкувала односельців. У 2015 оригінальні плівки почали реставрувати. У фільм увійшли сотні світлин.
Максим РУДЕНКО раніше працював оператором, тож для нього це режисерський дебют. Намагаючись створити заявлений «Портрет на тлі гір», він зосереджується на середовищі, в якому жила Параска — тобто на людях і на краєвидах.
І перші, і другі прекрасні. Руденко спочатку влаштовує серію напівжартівливих мізансцен з селянами, що застигають живими портретами у тій самій рамці, в яку колись ставила своїх моделей Параска. Вдається йому також вихоплювати дотепні чи зворушливі моменти: весільний фотограф у кумедних клопотах, артистичний життєлюб панотець Іван, який для всіх знаходить метке слово, старий гуцул, що плаче над світлинами Плитки, впізнаючи себе й своїх близьких. Знято все це з безумовною майстерністю (операторський досвід дуже відчувається). Окремо варто відзначити музику Святослава ЛУНЬОВА — атмосферну й водночас океанічно глибоку.
Проблема, втім, у тому, що всі ці гідні елементи режисерові не вдалося як слід організувати. Розпочавши доволі енергійно, Руденко потім намагається скласти певну історію, наприклад, детально показуючи сільські обряди — весілля й похорони, святкування Різдва, Водохрещі й Великодня, проте майже одразу втрачає ритм, розпорошує екранний час у доволі одноманітній фіксації подій; структура, яка би зв’язувала всі ці нескінченні ритуали, костюми, чорно-білі знімки, гірські краєвиди, людські обличчя, стрибки з трампліна, підводні зйомки, гіпнотичну музику, за- і внутрішньокадрові коментарі в єдине образне ціле, тут не вибудована.
Тим не менш, думаю, екранне майбутнє в Максима Руденка є. Режисерська впевненість обов’язково прийде, а набути її можна тільки практичним шляхом, набиваючи інколи дуже болісні гулі.
Все ж «Портрет на тлі гір» відбувся як культурологічний факт. Як суто ілюстративний, але докладний і по-своєму видовищний кінотрактат про «Гомера Гуцульщини».
А скільки ще таких, часто й зовсім невідомих героїнь і героїв по Україні.
