Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Істина негідників

20 березня, 2020 - 13:12

Кожного 9 травня у берлінський Трептов-парк стікаються тисячі вихідців з СРСР – святкувати радянську версію Дня перемоги. У 2017 український режисер Сергій Лозниця взяв камери й разом з оператором з Мексики, Дієго Гарсіа (працював з видатним таїландським режисером Апічатпонгом Вірасетакулом) відправився у парк, щоб зняти ці гуляння. Картину, що вийшла в підсумку, так і назвав – “День перемоги”. Прем'єра відбулася в позаконкурсній програмі Берлінського кінофестивалю «Форум» у 2018. Фільм знято за тою ж технологією, що й інші документальні роботи Лозниці останніх років – “Майдан”, “Подія”, “Аустерліц” – тобто нерухомою камерою, на середніх і загальних планах, без виокремлення конкретних героїв. Просто спостереження, максимальна відстороненість.

Спочатку на цій безпристрасній дистанції берлінська версія Дня перемоги постає якимсь диким карнавалом, де перемішані несумісні речі. У перших же кадрах двоє сумирних собак-тер’єрів тягнуть візочка, навантаженого квітами, червоними прапорами й портретом Сталіна. Мужик з георгіївською стрічкою фотографується з синьо-жовтим прапором, “ватні” матрони витанцьовують під акомпанемент українських пісень, пари кружляють у вальсі під траурні куплети про “Алешу” та “Белых журавлей». Голомозий персонаж у шкірянці й чорних окулярах – наче щойно з американського трилеру – разом з носієм якоїсь дивної форми та суворим реконструктором, вбраним під радянського піхотинця, стоїть у зловісному заціпенінні, а потім підхоплює хорову “Катюшу”. Загалом, звукова матерія фільму гідна окремої згадки. За- і внутрішньокадрові репліки, суперечки, співи складають автономні іронічні сюжети. Хтось натхненно торочить: “Главное – нравственность! В России она есть, особая, православная” – і тут-таки вривається вибух непоштивого сміху, а жіночий голос риторично питає: “Кто ж тебе такого говна в башку натолкал?” Одні й ті самі пісні повторюються й повторюються в різних варіантах, люди кладуть квіти на меморіальний олтар, у перебивках зринають кам’яні паркові барельєфи – до болю знайома монументальна стилістика – і поступово стає зрозумілим, що насправді це не карнавал, а величезний вихолощений ритуал, який не має жодного стосунку до реальної світової війни, до її причин, її наслідків, її жертв.

Саме тому важко позбутися думки, що “День перемоги”, при подібності форми, – антитеза “Майдану” 2014 року. Бо там було змальовано, як робиться історія – в той же час як у цій стрічці Лозниця показує, як історію підмінюють яскраво упакованою, дружньо усміхненою, але все так само радянською пропагандою.

От уже точно: перемога – істина негідників.

***

День перемоги (2018, Німеччина, 94`), режисура, сценарій: Сергій Лозниця, оператори: Дієго Гарсія, Сергій Лозниця, Джессі Мазух, виробництво: Imperativ Film, Taura Ltd.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ