Казка про гроші
На днях закінчилася історія, що тягнулася два роки. Верховна Рада більшістю голосів підтримала законопроект №1058 «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку кінематографії в Україні» щодо державної субсидії для повернення частини кваліфікованих витрат, здійснених іноземним суб’єктом кінематографії при виробництві (створенні) фільму в Україні».
Це анонсований ще в 2017 закон про так звані кеш-рібейти (cash rebate) — схему повернення іноземним студіям частини витрат на виробництво фільмів на території України.
На практиці це виглядатиме так: іноземний кіновиробник гарантовано отримає відшкодування 25% витрат за фільмування на нашій території, а ще 5% йому повернуть за умови використання творів українських авторів чи сюжетних ліній про Україну. При цьому не менше половини учасників зйомок повинні бути місцевими. На українські студії норма не поширюється.
Рібейти активно застосовуються в багатьох країнах. Так, у Литві дають 30% компенсації, в Греції — 35%, у Німеччині — 30%, у Хорватії — 25%. Десь відшкодування отримують і іноземні, і вітчизняні студії, десь — лише іноземні, але з обов’язковим залученням місцевих компаній.
Одне слово, все наче цілком по-європейськи.
Якщо забути про неозоре кладовище настільки ж досконалих, наскільки й непрацюючих законів, прийнятих за останніх 28 років.
Якщо забути, що нині при владі перебувають діячі, що мають особисті інтереси в галузі.
Якщо забути, що призначені новим урядом культуртрегери вже зажадали скасувати результати останнього пітчінгу Держкіна (а там сила копродукцій) — байдуже, яких репутаційних утрат зазнає держава. А для наступних пітчінгів пропонують скласти «рейтинги режисерів» — за якими критеріями, щоправда, забули уточнити. Якщо за касовими зборами, то тоді продюсери «Скажених весіль» і «Свінгерів» купатимуться в грошах платників податків, а всі чогось варті фестивальні режисери просто емігрують. А якщо вирішуватимуть експерти, то хто їх призначатиме? Студія «95 квартал»?
Що ж до кеш-рібейтів, то, впевнений, знайдуться десятки лазівок, щоб здобути максимальну вигоду при мінімальному мистецькому результаті. Наприклад, можуть раптом розплодитись іноземні кінокомпанії з реєстрацією на Кіпрі — насправді чергові глибоко українські «пральні». Одні й ті самі виробники під різними назвами залюбки подаватимуть проект і для підтримки на пітчинг Держкіна, і для участі в рібейтах. Водночас сумлінні іноземні підприємці отримуватимуть відмови, адже для підкупленого українського чиновника найкращий закон — не указ.
Ми живемо в часи, коли навіть добра новина може стати прелюдією для новини геть недоброї.
Колись, може, про це знімуть якісний фільм. Український.
