Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини
Ярослав Стецько, один із провідників українського національно-визвольного руху

Кохання після Освєнциму

27 травня, 2020 - 10:00

Потойбіч тоне твоя кохана

в піску,

він засипає її розплетені коси,

він затуляє її вуста,

він велить їй мовчати,

для нього вона — лише смертна

готова прийняти розлуку

після кожних обіймів.

Це рядки з вірша-присвяти — дарчого напису на збірці «Відрочений час», подарованій її авторкою, Інґеборґ Бахман, видатному австрійському поету, уродженцю Чернівців, Паулю Целану.

Я прочитав цей вірш у книзі «Пора серця. Інґеборґ Бахман — Пауль Целан. Листування», перекладеній Ларисою Цибенко й Петром Рихлом і виданій у чернівецькому видавництві «Книги — ХХІ».

Романи в листах — жанр, що пройшов повз мене. Але не в цьому випадку.

Бахман — одна з найбільших письменниць і поеток ХХ століття. А осмислення поезії Целана, напіввизнанного при житті, триває досі.

Інґеборґ познайомилась із Паулем ще будучи студенткою. Вона — з народу, що підтримав нацизм, він — з народу, який нацисти винищували.

Їхнє кохання було пожиттєвим і приреченим, завдавало страждань не тільки їм, а й їхнім близьким. Як написала Інґеборґ Паулеві: «Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе».

Це було зіткнення рівносильних особистостей, рівноправних талантів, ускладнене психічною хворобою Целана і його спробами суто по-патріархальному домінувати в їхніх стосунках. Як зауважила Бахман в листі своєму другу Гансу Вейґелю, вони «з невідомих, демонічних причин позбавляли одне одного можливості вільно дихати».

Їхня переписка — хронологія цього стисненого дихання, цієї щоденної неможливості, цієї роздираючої ніжності. Процитований вірш пронизаний алюзіями й образами з Целанової поезії: «Потойбіч»  — заголовок першого вірша збірки Целана «Пісок із урн», пісок — постійний образ у Пауля, символ переслідування євреїв, а знаменита  «Фуга смерті» Целана завершувалася рядками: «Твоя золотиста коса Маргарито / твоя попеляста коса Суламіт».

Тож це водночас і освідчення в коханні, і визнання впливу рівного — на рівну, і крик болю.

Пауль Целан наклав на себе руки у 1970, у неповних 50 років.

Інґеборґ Бахман померла трьома роками пізніше від наслідків пожежі, у віці 47 років.

Чи могла бути можливою така історія тоді, коли писалися всі ті класичні любовні тексти з підручників і хрестоматій?

Драми почуття і обов’язку; архетипи Ромео і Джульєтти; соціальна нерівність, що вбиває стосунки — все це давно відпрацьоване.

Але засвоїти сюжет кохання як зближення-відторгнення рівних на тому ж таки шекспірівському рівні людство не спромоглося. Бо сама рівність лише недавно припинила бути екзотикою, та й те — не всюди.

Інґеборґ і Пауль, закохані в часи масових убивств і поривань до свободи, склали власну п’єсу й зіграли в ній.

Їхня пора серця триватиме вічно.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ