Любов зла
Ось якраз на свята вийшли в прокат два українських фільми про кохання. Назвемо їх фільм 1 і фільм 2, чи Проект Один і Проект Два.
Вони зроблені відомими кінокомпаніями, які конкурують одна з одною, з різним набором виконавців, з різними сценаріями. Проте їхні недоліки, відмінності та риси подібності — доволі показові і варті окремого слова.
Фільм 1 — про професора японістики й лікарку, які хочуть розлучитися. Фільм 2 — про бухгалтера, який, навпаки, хоче одружитися. Фах обраниці, правда, не дуже зрозумілий.
Спочатку — звісно, про гроші.
Наприклад, складається враження, що в центральних персонажів фільму 1 схований десь верстат для друку гривень з невичерпним запасом паперу. Хочеться повірити, що в нас є заможні професори японістики, ладні оплатити проїзд на таксі з Києва до Львова. Але чомусь не виходить.
А ще видно, що для виконавця головної ролі й за сумісництвом режисера у Проекті Один усе українське — це така собі екзотика. Трохи менше, ніж японське, та все ж. Герої їдуть до Львова під «Файне місто Тернопіль» (?) «Братів Гадюкіних». Сам Львів при цьому без будь-якої іронії називають штампом «культурна столиця» (як же ще). Їдуть туди на могилу Франка, вірш якого треба максимально патетично прочитати випадковому молодику в ресторані. Ну й нарешті найбільш кричуща деталь: фільм знято російською, а потім продубльовано українською — вочевидь, аби продати відповідну версію в сусідню державу.
У Проекті Два драматургія трохи природніша. Принаймні порушують проблеми невиплачених кредитів, трудової міграції та експлуатації жінок. Та вилазить інша біда — якраз з жінками. Дівчина головного героя — корисливе стерво, його начальниця — стерво просто, мати — злобна дурепа. Єдина хороша феміна, передбачувано — стриптизерка, яка, втім, не може обійтися без керуючої чоловічої руки. Гомофобія, яка завжди ходить неподалік від зневаги до жінок, — на місці. Ну й знов-таки: персонажі тут теж діють у стерильно-благополучному соціальному просторі, який може собі забезпечити дуже незначний відсоток населення. Це вже не кажучи про геть не відіграну зміну в стані головного героя, який всю дорогу поводиться як тюхтій, а потім ні сіло ні впало стає чистим тобі суперменом. Але то вже розмова про художні якості, яку краще зараз не заводити, бо буде лихо.
І все ж народ на це кіно йде. Обидві картини вже заробили понад 15 мільйонів кожна, таким чином повернувши частку бюджету, вкладену державою.
Чому так — зрозуміло. Доволі довго вважалося, що локомотивом комерційного успіху для національної кіноіндустрії має стати історичний жанр. Але — без образ — далеко не всім цікаво дивитися на нескінченних князів, гетьманів, вояків УНР і сотників УПА, наче відштампованих на одному й тому самому конвеєрі, зіграних з монотонним пафосом в однаково кострубатих декораціях. Глядачкам і глядачам хочеться ідентифікуватися з сучасними героїнями та героями. Публіка зголодніла за цим настільки, що ладна ковтати навіть отакий, м’яко кажучи, неідеальний продукт.
На запитання «що робити?» відповідь традиційна: випускати якомога більше кіна. Тоді зростатиме ймовірність, що в цьому потоці збільшуватиметься й частка якісних робіт, а з нею — зростатиме й вимогливість аудиторії. Так, еволюція — процес нешвидкий, вимотуючий і навіть болісний. Але дає бодай якусь гарантію, що одного дня халтуру в нашому кіні сприйматимуть саме як халтуру. З відповідними результатами.
