Перший. До Гамлета приходять Розенкранц і Гільденстерн, послані збентеженим узурпатором Клавдієм, аби вивідати, що принц має на думці, і знаходять свого друга юності в бутафорський іграшковій фортеці, яку стережуть двоє дерев’яних солдатів заввишки у людський зріст.
Другий. Гамлет розмовляє з гробарем – доволі приязним і дотепним дідом, котрий риє могилу для Офелії.
Третій. Фінал. Лаерта повалено на землю, він виставляє перед собою руку в захисному жесті. Цієї миті Гамлет ранить його в розкриту долоню.
«Гамлет. Камбербетч» - відеозапис спектаклю, прем’єра якого відбулася в театрі «Барбікан» і, до речі, транслювалася в прямому ефірі , зокрема, просто на кіноекран в Україні. Недешеві квитки на повторні сеанси розбирають миттєво. Звісно, глядач іде не так через Гамлета, як через того, хто його грає – 40-річного Бенедікта Камбербетча, одну з найяскравіших кіно- і телезірок останнього десятиріччя; його Шерлока в серіалі «Шерлок Холмс» знають усі.
Режисерка Ліндсі Тернер усвідомлює й використовує цей кінематографічний контекст: у ключові моменти на протагоніста скеровують софіт, тоді як решту сцени занурюють у пітьму, в якій актори пересуваються підкреслено уповільнено, імітуючи рапідний кадр – до аналогічних прийомів вдаються в кіні, аби підкреслити самотність або важливий вибір героя.
Власне, так поставлено завершення поєдинку Гамлета з Лаертом. Сцена раптом вкривається метушінням птахоподобіних тіней, у якому всі оточуючі йдуть у дивний уповільнений танець, отруєне лезо, схоже через концентроване освітлення на засліплюючу точку, застигає у згубному доторку до долоні, а тоді химерні напівсутінки ніби всмоктуються, провалюються в цю білу діру – наче вибух навиворіт – і зі спалахом повного освітлення настає ясність остаточної катастрофи: Гамлет здійснив, хай мимоволі, ще один злочин, убивши вже обеззброєного, переможеного суперника.
Перший з названих епізодів саме й розпочинає цю лінію. Потішна муштра стає обсесією головного героя, котрий, імітуючи божевілля, вбирається у парадний мундир, удає зразкового вояку, розмахує дерев’яною рушницею. Однак фортеця з солдатиками - не просто театр у театрі: ці іграшки є знаком майбутньої долі Розенкранца і Гільденстерна, винних лише в тому, що опинилися між Гамлетом і його помстою, адже, під час подорожі до Англії підмінивши листа, принц прирік їх на смерть – своїх старих приятелів. Просто зіграв ними.
Діалог з гробокопом вирішений доволі традиційно. Веселий дідусь виймає черепи з ями, а грає його той самий актор, що й привида батька Гамлета – Карл Джонсон.
Багато постановників лишають поза увагою таке питання: ким, власне, був Гамлет-старший? Зрозуміло, що син весь час підкреслює його чесноти, його видатні здібності. Але яким правителем він був для решти підданих? Його спадок - війна з Норвегією. Вартові в першому акті прямо кажуть про його «войовничий образ» і про те, що він «був і є призвідцею тих війн» (так, у множині). Тож привид постає похмурим воякою у потріпаному мундирі з добрячим набором орденським планок – нагород за той неназваний безлік невинних, що їх він поклав за свої забаганки.
В одній з наступних сцен він озивається до сина вже з-під землі. І ось, узявши подобу балакучого діда, викидає з могили давній тлін, аби поховати в ній наступних убитих. Мертві хапають живих: поставши з потойбіччя, кривавий король штовхає Гамлета на шлях помсти, призводячи до нової бійні. Цей акцент уможливлює епілог вистави, коли у спустошеному замку порядкує вдягнений у генеральський стрій Фортінбрас, котрий, у першу чергу, заявляє про свої права на трон – Ліндсі Тернер навмисно опускає розпорядження про віддання посмертної особистої шани Гамлету. Останнє слово лишається за жагою влади.
Це «Гамлет» очима людей ХХІ століття. Це дійсно «повість про люті, нелюдські, криваві вчинки, про вбивства темні, про страшні розплати, про жертви сили, хитрощів і зради». Оповідь про довгу непроникну тінь, яку відкидає людство з перших митей свого існування.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за можливість перегляду вистави.
Цитати з «Гамлета» наведені у перекладі Леоніда Гребінки.
