В’їжджаючи в Канаду вперше в житті, починаєш перебирати в пам'яті імена людей, якими ця країна славна. Дійсно цікаво пригадати, причому без допомоги Гуглу чи Вікіпедії, спираючись лише на журналістсько-фестивальний досвід. Тобто довідку з Мережі взяти можна, але головне – твердо пам’ятати, як кого звати і чим він/вона займається.
Спочатку, звісно, кіно. Першим спадає на думку уродженець Торонто, онук емігранта з Литви Девід Кроненберг, майстер кіномутацій і вишуканих жахів. Прославився він хорором «Муха», а його найбільший талант – вміння змішувати різні реальності так, що весь фільм перетворюється на переконливий галюциноз. А втім, працює Кроненберг переважно в Голівуді і для відповідної аудиторії.
Герой Квебека, де я зараз перебуваю – Ксав'є Долан, той самий, який убив свою маму (так називалася його дебютна стрічка), обласкане призами і визнанням молоде обдарування, котре у свої 26 років зняло вже 4 повнометражних картини; на мою мізантропічну думку, цього вундеркінда сильно переоцінюють і робить він звичайнісінькі мелодрами, просто перепаковані в більш сучасні сюжети – але хто мене, зрештою, слухатиме?
55-річний Атом Егоян – вірменин за національністю, каїрець за місцем народження, канадієць до мозку кісток – зірок з неба не хапає, знімає похмурі психологічні драми (пам’ятаю в нього роман антивиховання «Екзотика» про танцівниць стриптизу) – що може, те й робить.
Про Гая Меддіна (1956, Вінніпег) я дізнався, подивившись 12 років тому його «Найсумнішу музику на світі» і вразившись сполученням стилізації під раннє кіно, антрацитового гумору й одчайдушної декадентщини. З тих пір він здебільшого, на жаль, розчаровував, бо стилізує завжди під один і той самий період, герої в нього перебувають приблизно на одній і тій самій стадії морального й психологічного розпаду і через це всі його фільми від того виглядають як один великий фільм.
Музика. Канадських поп-зірок є чимало, але про Селін Діон не будемо. Леонард Коен (о, виявляється, він саме з Монреалю!) йшов до успіху довго, але тепер є живим пам’ятником самому собі й автором народної пісні «Алілуйя». Решту читач і так знає. Група важкого металу Voivod мені сподобалася свого часу двома речами: тим, що була організована студентами-фізиками і надто ж тим, що з її творчістю мене познайомила колоритна київська особа на прізвисько Обломіст, п’яна йому пам’ять, а Мережа щойно додала ще один плюс - вони теж таки з Квебеку. Більше вони нічим, здається, не цікаві.
А якщо полинути до вищих гармоній, то тут звучало, звучить і звучатиме одне ім’я – Гленн Гульд. Народився, прожив 50 років і помер у Торонто. Його виконання Бахових «Гольдберг-варіацій» особисто автор цих рядків заслухав до дірок – воно й уважається еталонним. Як, утім, і решта виконань тих композиторів, яких він грав – від популярного Бізе (в якого Гульд знайшов і воскресив забуті «Концертні хроматичні варіації) до авангардного Шонберга. Його не можна ні з ким переплутати хоча б через те, що що б він не грав – він доволі гучно мукає собі партитуру під ніс. Назагал, Гульд сам по собі був персонажем. Хотів я обмежити цитування Вікіпедії до мінімуму, але як таке пропустити:
«Сам Гульд говорив, що це (тобто мукання під час гри - ДД) відбувається з ним несвідомо і тим сильніше, чим гірше даний інструмент служить його виконавським задачам. Гульд відмовлявся грати інакше як сидячи на одному і тому ж старому стільці, зробленому його батьком (тепер цей стілець виставлений в Національній бібліотеці Канади під скляним ковпаком). Гульд дуже боявся застуди і навіть у теплу погоду не знімав пальто і рукавичок… сам писав тексти буклетів до багатьох своїх записів, проявляючи в цих текстах своєрідний гумор (зокрема, вводячи в них різноманітних вигаданих музикантів)».
Насамкінець - шматок інтелектуального десерту. Дует Джанет Кардіфф (нар. у містечку Брюсель, Онтаріо) і Джорджа Бьюреса Міллера (Веджревілль, Альберта) – унікальні митці, які працюють зі звукозаписом. Їх проект «Театр райка» просто ошелешив мене на 49-й Венеціанській бієнале у 2001 році (його тоді відзначили спеціальним призом). Зануривши глядачів у атмосферу ілюзорного кіносеансу в жанрі відео-трилера, Кардіфф і Міллер за допомогою надреальних звукових ефектів і гри з перспективою приміщення (був спеціально побудований справжній міні-кінотеатр) геть чисто стерли межу між «фільмом» і «глядачем», перетворюючи екран і зал в єдину територію небезпеки і безумства, коли герої – причому недобрі герої - з екрану почали сходити просто в реальність. Інша видатна робота – «Мотет із сорока частин». Кардіфф записала хор із 40 осіб, що виконує вокальну п’єсу англійського композитора ХVI століття Томаса Талліса. Кожний голос записаний на окремий канал. У залі по колу на стійках на висоті людського зросту розміщено 40 динаміків. У кожному звучить голос одного хориста. Спочатку чутно, як вони готуються до виконання: перемовляються, жартують, позіхають, сміються. Потім починають співати. Чистота звуку ідеальна, тому можна сісти на лаву в центрі зали і, заплющивши очі, опинитися в самому осередді хору. Можна також йти по кругу і чути кожен голос окремо на тлі інших. Покидати цей зачаклований простір просто не хочеться.
Судячи з описів очевидців, решта інсталяцій Кардіфф і Міллера не поступаються вище описаним.
Список цей суто суб’єктивний, звісно, неповний; сподіваюся, за час перебування тут мені вдасться його розширити.
Канада – молода країна, має лише 150 років історії у фактично самостійному статусі, але культуру напрацювала неабияку. Ось що буває, коли митцям хоча б не заважають.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Монреаль-Київ
