Не сумуй!
Таким є заповіт великого режисера і сценариста Георгія Данелії
Його фільми увійшли в саму плоть і кров мого покоління. Із самого дитинства: «Сергійко», «Шлях до причалу», «Я іду, крокую Москвою»… Про непростий вхід у води житейського моря. Так, це море, над ним світить сонечко – очима мами й батька, рідних і близьких людей, і хвильки м’яко й ласкаво котять тобі під ноги. Тільки ти підростаєш і погода починає мінятись, і хвилі вже погрожують змести тебе з берега життя… Але ж не сумуй, тримайся берега і сонечко знову засвітиться: в очах коханої, в очах друзів, що подорослішали… Про це кіно Данелії, за відчуттями дитинства і юності.
А на самому вході у доросле життя на нас чекав фільм «Не сумуй / Не горюй». Рубіж століть, ХІХ і ХХ, Грузія. Молодий лікар Бенжамен Глонті повертається до рідного міста, одначе ж не поспішає почати доросле життя. Чоловіки-грузини надто звикли жити таким собі карнавальним життям, де так багато гри (у чомусь підліткової) – не тільки в життя, а й у смерть: старий Леван (незабутня роль Серго Закаріадзе) он що влаштовує – імітаційний похорон. Тільки дорослішати доведеться, жінки підганяють чоловіцтво до гнізд – паруватись вже час, діток заводити, а там і у вирій… Дивовижна стрічка, з дивовижною органікою усього, що втрапляє в кадр. Фільм, який можна передивлятися безкінечно – особливо тоді, коли підупадає віра в себе і в можливість щасливих житейських перемін.
Життя твоє почалося, 1970-ті консервативні і – нові фільми Георгія Данелії, які, посутньо, є трилогією: «Афоня», «Міміно», «Осінній марафон». Їх герої – дорослі мужики, яким, знов-таки, складно чомусь бути дорослими. Ну складно, й квит. Хоча жінки ніби ж то стимулюють до того, одначе якийсь ступор в них сидить, хоч плач. У перших двох стрічках фінали оптимістичні, а в «Марафоні» безкінечність життя зациклюється на повторах, і ніц тобі якогось прогресу - морального передусім. 40 років тому це сприймалося як підсумок 1970-х: ми втрапили в зону турбулентності і вийти з неї важкувато. Але ж вийдемо неодмінно, в людських душах стільки світла й взаємної ніжності, ця кількість душевного тепла неодмінно перейде в нову якість.
У чорнобильський 1986-й я був у Москві, заходив і на «Мосфільм». Данелія знімав своє «Кін-дза-дза», багато хто читав сценарій, фрази і ситуації з якого розлетілися по устах. При зустрічі вже присідали: Ку-у! – і почувались пацаками з інопланетної цивілізації, такої схожої на СРСР на схилку своєї історії. Все проіржавіло, але поклади душі залишалися і за нормальної їх експлуатації все мало скінчитись добре. І воно таки буде добре…
Учора увечері я покинув слухати й читати черговий обмін прокльонами між різними верствами українства, сів і подивився ще раз «Осінній марафон». Про людську недосконалість, в якій стільки чару й теплоти. Георгій Данелія, як ніхто може, умів акумулювати ту теплоту, аби потім нагадувати нам про непроминущість людського в людях.
Не сумуймо, великий режисер і його фільми залишаються з нами. Він і є справжнім гарантом того, що ми лишимось людьми: справжніми, прекрасними, хоча й недосконалими.
