У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Нема життя за мурами Верони

14 липня, 2017 - 13:22

Щоб уникнути відповідальності за кримінальні злочини чи навіть державну зраду, українські можновладці тікають за кордон, найчастіше до ворожої для наших громадян країни. Тобто чинять ще один злочин, ухиляючись від Феміди. Не тієї, яка заплющує очі, отримавши хабаря, а іншої, яка нічого не забуває. Шанси повернутись на Батьківщину, хоча такого поняття як любов до Батьківщини в їхньому лексиконі не існує, бо вони зрадили і Батьківщину, і народ, у них з’являться, якщо озлоблені на теперішню владу виборці проголосують за Опозиційний блок, як це було після Ющенка.Така в нас дивна країна.

Навряд чи ці панове і пані знають, що таке баніція та інфамія, покарання часів Речі Посполитої. Баніта – це міщанин чи шляхтич, який крадіжкою, насильством чи грабунком позбавив честі не лише себе, а й свій стан, за що його вигнали з міста чи країни. «Видворили», як казали в радянські часи. У межах свого осідку він був недоторканий, міг себе захищати і міг оскаржити покарання. Але як тільки його виштовхали за мури, кожен  міг його убити. Подібне практикували і в інших народів. Банітою був юний закоханий Ромео, якого засудили на вигнання за недозволене кохання. Це він сказав устами Шеспіра:

«Нема життя за мурами Верони». Банітою був уже реальний персонаж – Данте, вигнанець із Флоренції.

Одне слово, то було важке покарання, але з часом людині дозволяли повернутись, якщо вона розкаялась і довела, що виправилась.

Інфамія – набагато страшніше. Це – позбавлення честі, тобто привілеїв свого стану за рецидиви чи особливо тяжкі злочини, як кримінальні, так і морального характеру: єресь, перелюб, недоведене шляхетство, державна зраду тощо. Людина з пониженим суспільним статусом від моменту оголошення інфамії не мала права ні на майно, ні на шляхетський чи міщанський суд, ні на носіння зброї. Вона була приречена, бо вижити в іншому світі не могла. Ці кари в Речі Посполитій проіснували десь до другої половини 18 століття. І що цікаво, шляхтич міг бути десятки чи сотні разів проголошений банітою чи інфамусом, і виходити сухим із води. Він не тікав як шкідливий кіт з місця злочину, а захищався кігтями і зубами. Може, в якійсь ворожій країні йому б надали прихисток, але вважали б потенційним зрадником, і повернутись додому він би не зміг уже ніколи.

Був собі колись київський митрополит і єпископ перемишльський Антоній Винницький, який воював у 17 ст проти унії та католиків. Коли його ув’язнили у Перемиській вежі за напади на незаконно призначеного королем єпископа, на порятунок вирушило його звільнило звідти військо бідних шяхтичів та міщан. Це не означає, що єпископ був демократом і популістом, але одурені й принижені люди пішли на штурм вежі. Вони знали, що Антоній воював проти турків і татар, і за ці заслуги отримав посаду, і що він захищає православну церкву. Він, до речі, першим в Україні впорядкував метричні книги, розуміючи їхню важливість для майбутніх поколінь.

Проте найбільш вражаючою є історія, яку я назвала «Село Уріж проти міста Львова». Винницькі мали осідок в моєму селі Уріж. Якщо боротьба проти унії лише дратувала владу, то справа про святотатство була набагато серйозніша. Антоній викрав ченця-домініканця, що писав на нього доноси, привіз до Урожа і так його затероризував, що той зрікся католицької віри. Правда, потім чернець утік. За це Винницькому світила кара на горло. То було щось нечуване. Український шляхтич осквернив всемогутній орден. І спокійно сидів собі в Урожі. Йому світила не те що інфамія, а кара на горло. Зі Львова вирушило військо, очолюване львівськими магнатами. Вони собі уявили, що їдуть на лови і що взяти непримітне сільце буде легко. Однак не так сталося, як гадалося. В Урожі їх чекало 11 тисяч дрібних шляхтичів і селян. Це було після Хмельниччини, до речі. Вони й вухом не повели, побачивши пишну делегацію з самого Львова, націливши на неї списи, вила і рогатини, хто що мав. І панове, поспіхом вручивщи обвинувачення, мусили вертати до Львова 60 миль, дякуючи Богу, що цілі. Антоній Винницький після цього навіть захопив церкву Святого Юра у Львові і прожив довге бурхливе життя. Він не зрадив ні вірі, ні своєму стану, ні Батьківщині.

Це все я веду до того, що категорія недоторканих була лише в Індії. Вони прибирали нечистоти і ніхто не смів їх навіть торкнутись. І що зрада Батьківщини у кожного народу була найтяжчпм злочином, а Данте помістив зрадників у дев’яте, останнє коло пекла. Але  народні обранці, судді та прокурори пишаються статусом недоторканності, вважаючи себе елітою. Безкарність за найтяжчі злочини проти народу України асоціюється в суспільстві з недоторканністю і нічого крім почуття гидливості не викликає. За гроші люди без честі куплять собі право на втечу і місце в наступному парламенті. Їхня Верона не Україна, не рідне місто чи село, а сесійна зала чи м’яке крісло в суді чи прокуратурі. Поза ними для них не існує життя, як і інших людей, чиїми слугами де-юре вони називаються. Цей паралельний світ рано чи пізно буде зруйновано, бо це паразитичний наріст на тілі всього людства. Люди рівні перед законом, і у всіх однакові права та обов’язки. Це - аксіома, яку треба вирізьбити на фасадах усіх державних установ. Клептомани при владі ніколи не стануть новими шляхтичами не тому, що вони діти маргіналів і скоробагатьки, а тому що не ставлять суспільне благо над особистим. А відтак не залишать в історії жодного світлого сліду і здохнуть як цар Мідас на купі золота.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments