Непривітаний
(до 130-річчя із дня народження Миколи Зерова)
Одна із статей Миколи Зерова називалася «Непривітаний співець» і була присвячена творчості талановитого українського поета Якова Щоголева, друга збірка якого вийшла аж за кілька днів до його смерті…
Таким же непривітаним радянським життям був і сам Микола Костьович Зеров –видатний український інтелектуал, літературознавець, тонкий поет. Належавши до гуртка неокласиків, він вже підписав собі вирок у той страшний час. І то не лише несполучністю із довколишнім радянським варваризмом.
Народився у багатодітній сім’ї. Брат Михайло відомий в українській літературі під псевдонімом Михайло Орест. Брат Дмитро Зеров – ботанік, академік. Ще один брат пізніше стає доктором наук, дві сестри – лікарками. Величезний рід Зерових, такі роди - фундамент нації, був понівечений репресіями. Брати, які залишилися тут, були залякані смертю Миколи…
А він був «винен» лише тим, що мав яскравий талант. В одному із своїх тонких, поза радянськими реаліями віршів, Зеров скаже стримано і точно- «Ми сіємо пашню на неродюче лоно». Тільки тих, що справді сіяли, були десятки, може, сотні, не більше…
Йому заздрили і його ненавиділи за цю яскравість радянські літературні плебеї, ті всі неграмотні і нездарні письмаки і письмакевичі, які пнулися до літературних газет і журналів, натужно, даруйте, пукаючи і слинячи губи, і ми, мовляв, Химко, люди.
Тогочасне літературне життя України, укладене із – графоманії вчорашніх напівграмотних селян і робітників, ескапізму або угодовства письменників старшого покоління, трагізму буття молодих талановитих літераторів, несумісних із СРСР; таланту і цинізму письменників і подвійних агентів, як-от його друг Віктор Петров, він же Віктор Домонтович, – було чужим і ворожим Миколі Зерову.
«Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника» –наголошував Зеров у літературній дискусії 1925-1928 рр. Посеред доносів переляканих і заздрісних літературних пігмеїв, доки міг, ніс прапор справжнього літературного життя, освітленого справжнім талантом.
«Серед буденних справ і шкурної громади// в душі плекали сон далекої Еллади//
і для окружних орд, для скитів-дикунів // різьбили з мармуру невиданих богів» –напише Микола Зеров в одній із своїх поезій строгої класичної форми, описуючи власне життя і жменьки інших письменників.
Був чудовим лектором, працюючи після 1923 року у київському університеті, що змінював свої назви. Був харизматичним і глибоким промовцем, без егоцентричного холодку. Був улюбленцем студентів до 1934 року, коли його звільнили з університету, залишивши без засобів для існування. А потім розверзлася прірва…
Він пережив подвійну зраду - своєї дружини Софії Зерової із його найближчим другом Віктором Петровим/Домонтовичем/ Бером. Не знаю тонких переплетінь (та й, певно, ніхто зараз не знає) того важкого любовного трикутника. Зрештою, такі трикутники ніколи не є безхмарними чи ідилійними. Завжди за їхніми кулісами стирчать вуха двох пань: Трагедії і Трагікомедії. Віктор Петров, цей по-своєму демонічний і високоталановитий чоловік, порушив неписаний кодекс елементарної чоловічої честі: не мати стосунків із дружиною товариша… Говорили, що Віктор Петров інтенсивно доклався до майбутнього арешту свого друга…
Також стверджували, , що у жінки похилого віку, Софії Петрової було на столі дві світлини: молодого Миколи Зерова, свого першого чоловіка, і літнього Віктора Петрова- Домонтовича-Бера, свого другого чоловіка….
У тому ж 1934-ому він пережив смерть сина Костика, якого ласкаво називав «голопузенко». Втікав до Москви, розуміючи, що поспішає на світлячок до лігва звіра. Там його заарештували, відправивши до Києва, а відтак всіма передсмертельними етапами…
Помер у фатальних для українських письменників 47 років, як Тарас Шевченко, Василь Стус, Борис Грінченко… Розстріляний 3 листопада 1937-ого року у страшному урочищі Сандормах. Його батько, Кость Зеров, розбитий горем, писав і писав листи до Сталіна, із єдиним запитанням – чи живий його син…
Кенотаф Миколи Зерова є біля могили його сина Костика, найріднішої маленької людини, що у десять років помер від скарлатини. Хай буде добре хоч там, «у місці квітучому, де нема ні печалі, ні зітхання», батькові та синові….
