...Від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник

Ніколи знову

10 липня, 2020 - 16:51

Фраза «Мені байдуже, якщо ми увійдемо в історію як варвари» належить диктатору Румунії, маршалу Йону Антонеску — нею він санкціонував етнічні чистки. У 1941—1942 румунські військові винищили 380 000 євреїв і ромів, значну частину — на території України (в самій лише Одесі — понад 18 000). Проявляли у вбивствах такий ентузіазм, що адміністрації Гітлера доводилося навіть  стримувати їх (!)

Фільм “Мені байдуже, якщо ми увійдемо в історію як варвари»  румунського режисера Раду Жуде (Гран-прі у Карлових Варах, 2018) починається з пропагандистської хроніки часів Антонеску, показано на робочому моніторі. У наступній сцені акторка Іона Теодора Якоб, ще й в інтер’єрі історичного музею, прямо в камеру повідомляє, що гратиме  поетку на ім’я Маріана Марин. Поворот камери, і ось вона вже Маріана, волелюбна інтелектуалка, яка ставить на міській площі костюмований спектакль — реконструкцію саме тих подій 1941 року.

Задум Маріани ідеалістичний від початку. Вона хоче нагадати співвітчизникам про темні глави національної історії — без такої пам’яті повноцінне майбутнє неможливе.

Жуде вчинив дуже вірно, взявши цю оповідь у подвійні лапки — спектакль всередині фільму всередині іншого фільму (у фіналі Якоб виходить з образу і з кадру). Картин, які старанно відтворюють «як усе було» — більш ніж досить. Тут же — кіно-диспут, кіно — чорна університетська дошка, на якій кожна чи кожен намагається довести свою правоту. Більшу частину екранного часу займають суперечки різного ступеня емоційності. Співгромадяни не розуміють Маріану, а її найбільш освічений опонент — державний цензор, який уміло маніпулює історичними фактами й прикладами з мистецтва, аби довести, що сама затія з перформансом хибна, бо, зрештою: «Правда — у мові, а не в предметах», — кращого кредо для нинішнього «світу постправди» годі й придумати. Впевненість Маріани менш вишукана й явно не додає їй популярності в суспільстві, яке знімає апологетичні драми про Антонеску: «Ми, румуни, могли б уже припинити так собою пишатися».

Їй удається таки провести спектакль за своїм задумом. Щоб побачити, як городяни зустрічають перформерів, перевдягнених у румунські й гітлерівські строї, оплесками та криками схвалення, як виштовхують назад, на страту, персонажа-єврея, як індиферентно, ба навіть не без захвату дивляться на імітацію спалювання євреїв в сараї. Акція зазнає краху — і водночас страшного (в прямому сенсі) успіху.

Але це не все.

Бо я думаю собі: скільки ще нам треба буде набиратися сміливості, аби зняти щось подібне?

Так, ми більшу частину своєї історії були пригніченим народом — але й нам є що осмислити. Ми теж поводилися як варвари. І говорити про це треба, якщо хочемо припинити бути країною-підлітком.

Перший чесний український режисер, який це зробить, — отримає всі можливі прокляття. Наступним буде легше.

Але якщо ми дійсно хочемо відокремитись від Росії — нам потрібно бути чесними з собою.

Щоб «ніколи знову» з гасла стало імперативом. З мови перетворилось на предмет.

         ***

Мені байдуже, якщо ми увійдемо в історію як варвари /  Îmi este indiferent daca în istorie vom intra ca barbari (2018, Румунія — Німеччина — Болгарія — Франція — Чехія, 140`), режисура, сценарій: Раду Жуде, оператор: Маріус Пандурі, в ролях: Іона Якоб, Олександру Дабіджа, Йон Аркудяну, Ілінка Белчев, Дана Бунеску, виробництво: Endorfilm, HI Film Productions, Klas Film, Komplizen Film, Les Films d'Ici, ZDF / Arte.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів