Нотатки про кіно й урагани
Берлін, 16 лютого
Є такий фестивальний термін – фільм відкриття. Це картина з основного конкурсу, яку показують першою, з якої починається все свято, весь бенкет, весь ураган. Як правило, для цього беруть твір більш-менш видовищний, розрахований на максимально широку авдиторію; різного роду авторські експерименти й екранні інновації організатори завбачливо ховають десь у глибині розкладу.
Цього року перерахованим параметрам найкращим чином відповідав “Острів собак” вихідця з Техасу Веса Андерсона. Це лялькова анімація – друга в кар’єрі режисера після “Неймовірного містера Фокса” (2009), у якому головного героя озвучив Джордж Клуні. Тут список зірок ще більш вражаючий: Брайан Кренстон, Едвард Нортон, Скарлетт Йоханссон, Йоко Оно, Харві Кейтель, Тільда Свінтон.
Андерсон більше відомий фільмами з живими акторами: підлітковою мелодрамою «Королівство повного місяця» й чорною комедією «Готель "Гранд Будапешт"». 49-річного режисера можна назвати в певному сенсі формалістом: він дуже дбає про візуальну ефектність кадру, а ось пошуками оригінальних, нестандартних сюжетів не надто себе обтяжує. З “Островом” те ж саме. Там показана Японія недалекого майбутнього; мер вимишленого міста Мегасакі одержимий ненавистю до собак, яких він під приводом епідемії “собачої чуми” (ним же й створеної) висилає на острів, перетворений на величезне сміттєзвалище. Але ось у цю сумну резервацію, викравши літак, десантується 12-річний племінник мера, що шукає свого пса. Тут-то й починається революція.
Історія ця нехитра, як уже було сказано. Є хороші герої – підлітки, вчені й собаки, є погані – представники влади й мафіозі, котрі в такий убивчий спосіб обстоюють інтереси котів. Добро, звісно, переможе. Люди розмовляють японською (інколи без перекладу, але виразно) й англійською, собаки – тільки англійською, причому доволі літературною. Заторкнуті теми екології й корупції, а також урядової змови. Одне слово, гарн(еньк)о, актуальн(еньк)о, прост(еньк)о. Хоча у фільмі є певні дорослі моменти, за змістом це невибаглива казочка для молодшого й середнього шкільного віку.
Єдине, чим викликає повагу фільм Андерсона – це колосальна робота, вкладена в ляльок і в декорації. Кидається в очі колосальна ручна робота, підкуповують старанно виконані деталі – аж до блощиць, що весь час бігають по собачій шерсті. На жаль, режисер до рівня лялькарів і декораторів (серед яких була і наша землячка Ілона Вовчик – див. інтерв’ю з нею в “Дні”) не дотягнув.
Найсмішніше те, що місцина під назвою Острів собак у Японії дійсно є. Проте там немає жодного собаки. А ось острівців, майже цілковито заселених котами – аж 11 штук; на одному з них навіть є синтоїстський храм, присвячений котам. Так що кіно – кіном, але реальні переможці геть інакші.
Після гучного відкриття почалися будні. Психологічна драма “Спадкоємиця” (Парагвай-Уругвай-Німеччина-Бразилія, режисер – Марчело Мартінессі) – про літню лесбійку, що, мешкаючи в успадкованому від батька обійсті, потроху розпродає його й паралельно переживає особисту кризу. Фільм зроблений на напівтонах, без крутих поворотів, з приглушеною акторською грою. Дія настільки уповільнена, акторки (майже весь простір історії заповнений жіночими персонажами) настільки стримані, що інколи здається, що на екрані взагалі нічого не відбувається. Але якимсь дивом під кінець режисерові вдається вивести сюжет на пристойну фінішну пряму: героїня таки виривається з убивчої рутини. Мораль очевидна: ніколи не пізно починати життя спочатку.
Дещо спантеличила моїх колег-критиків “Панянка” братів Давида й Натана Зелльнерів (США). Якщо коротко, то це типовий вестерн, вивернутий навиворіт. Тобто тут є суворі чоловіки зі зброєю, вродлива панянка (теж зі зброєю), стрілянина, вибухи, коні, індіанці. Але все подано надзвичайно іронічно. Інколи навіть з вельми брутальним гумором. Інколи навіть з влучним. Чоловіки зображені як збіговисько йолопів та шахраїв, а центром щирості й здорового глузду постає героїня (хороша робота Мії Васиковські). Логічно, що замість того, би стати призом для якого-небудь рицаря на гнідий кобилі, вона сама відйововує свою долю й волю. На мене, це цілком собі фестивальний продукт: деконструкція традиційного жанру, феміністичні мотиви, тверезий погляд на усталені романтичні міфи. Зрештою, слово “фестиваль” означає “свято” – так чом би й не повеселитися?
У паралельні секції фестивальному бігуну зазирати доводиться вряди-годи. Імена тут здебільшого маловідомі, відсоток невдалих робіт вищий. Але інколи трапляються варті уваги речі – хоча б з огляду на зміст. Отакою була документальна стрічка з конкурсу “Панорама” (у ньому ж покажуть дебют нашої Марисі Нікітюк) “Коли прийде війна” (Ян Геберт, Чехія-Хорватія). Автор 3 роки знімав розвиток ультраправого мілітаризованого руху “Словацькі рекрути” – від групи маргиналів, що отримали вишкіл у Росії в донських козаків до активного і впливового угруповання, з яким змушені рахуватися статусні політики. Головний герой на ім’я Петер на початку – цілком приємний, кмітливий, освічений молодий чоловік, який відчуває в собі здібності лідера для свого покоління. А потім з кожним новим епізодом спостерігаємо, як цей Петер матеріє і грубішає, поступово виростаючи в такого собі міні-фюрера. З усіма сукупними ознаками на кшталт георгіївских стрічок, ненависті до мігрантів і до людей з небілим кольором шкіри, вшановування нацистських злочинців, брехні журналістам, боротьби “проти війни” з Росією, дружніх візитів “Нічних вовків”, погано прихованої заздрості до Сталіна тощо. Геберт не дає жодних оцінок, лишає висновки нам – і не треба бути генієм проникливості, аби побачити, що з такою опорою в Путіна в Європі – жодних шансів.
Отже, третій день Берлінале. Видатних подій поки не зафіксовано. Нудьгувати теж не доводиться. Цілий тиждень, наповнений кіном по самі вінця, ще попереду.
