«Орки - ви не зможете вбити нашу українську культуру»
Про мій Донецький театр у Маріуполі
Єдиний театр, що забезпечував культурні потреби Донеччини, знаходився в місті Маріуполь. Єдиний з п’яти театрів Донеччини (чотири інші – на території «днр»). Я приїхала сюди з Києва працювати режисером-постановником у червні 2020 року. Відчувала гостру потребу допомогти моїй абрикосовій Донеччині, краю, де я народилася. Театр на той час вже змінив статус з російського на український театр та переживав складний перехідний період становлення в новій якості. Донецький театр м. Маріуполя вибрав свій шлях – відроджувати та розвивати українську культуру! Наша мова – наша зброя!
Крок за кроком, вистава за виставою наближали творчий колектив до визначеної мети. Наприкінці 2020 року, готуючись до Різдвяних свят, ми відродили колядки та щедрівки Донеччини, які вперше зазвучали на сцені театру.
Складна постановка вистави “Маруся” за поетичною драмою Ліни Костенко “Маруся Чурай”, присвячена 30-річчю Незалежності України (прем’єра відбулася 24 серпня 2021 р.), довела, що театр має творчий потенціал і спроможний працювати для українського глядача. Актори заспівали українських пісень, вивчали обрядові танці, виправляли помилки у вимові. Наголошую на тому, що все це було не просто і не легко! Але Донецький академічний обласний драматичний театр (м.Маріуполь) не планував змінювати свій творчий напрямок. У 2022 році маріупольці очікували на нові прем’єри сучасних українських та зарубіжних драматургів. Глядачі любили свій театр. У планах театру були не лише майбутні вистави, але і участь у театральних фестивалях України та зарубіжжя.
Проте війна, яка почалася 24 лютого 2022 р. назавжди змінила долю театру та його працівників. О 4.51 ранку я отримала повідомлення від директора театру Володимира Кожевнікова: “Як ви? Тримаєтесь?”. І за годину нове повідомлення: “Тримайтесь, ріднесенька. Все буде добре. Андрій вже на фронті” . (Андрій Луценко, наш актор).
Це останні повідомлення, що мені надійшли. З великими труднощами мені вдалося виїхати з міста на Західну Україну. З того часу я намагалася знайти інформацію про своїх колег, про своїх друзів. Але намарно. Та раптом я отримала звістку про те, що актори переховуються в театрі. З’явилася надія на спасіння дорогих моєму серцю людей, яка була вбита надпотужною бомбою від “братнього“ народу. Путлер кидає бомбу на Театр, в якому переховувалися актори та глядачі з дітьми! Потвора в людській подобі… Бракує слів, є лише сльози розпачу. Плачу від безсилля вплинути на ситуацію, згадую директора Володимира Володимировича, згадую репетиції, обличчя акторів, обличчя монтувальників сцени, які у важкі хвилини репетицій примудрялися принести до мого режисерського столика квіти…
Чуєте!!! Я вас, “брати”, ніколи не пробачу, ніколи! Орки - ви не зможете вбити нашу українську культуру, навіть, якщо зруйнуєте приміщення театру, навіть якщо вбиватимете акторів! Ми маємо генетичну пам’ять, ми маємо глибоке коріння! І ми відродимося, ми проростемо знову і знову на нашій українській землі, якби ви, падлюки, не намагалися нас знищити! Ми обов’язково переможемо! Слава українському Театру! Слава нашій Україні! Слава нашим Героям!
P.S.
Міністр культури Італії Дарино Франческі сказав, що їхня країна готова після припинення війни в Україні відновити театр у Маріуполі, який був зруйнований артобстрілом вояками рф.
Людмила КОЛОСОВИЧ, режисерка-постановниця Донецького академічного обласного драматичного театру (м.Маріуполь), заслужена артистка України
