Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція
Леся Українка, українська поетеса, письменниця, перекладач, культурний діяч

Пеґґі танцює

Позавчора виповнилося рівно 75 років Девіду Лінчу. Гарний привід, аби згадати, з чого він, ще студент, починав понад пів століття тому
22 січня, 2021 - 10:32
Алфавіт
Абсурдна зустріч зі страхом

Це в певному сенсі сімейна історія. Перша дружина Лінча - його однокурсниця по Пенсільванській академії мистецтв Пеґґі Ріві, що мала хист до співу й малювання. Вона знялася в трьох його ранніх стрічках: «Алфавіті» (The Alphabet, 1968), ідею якого підказала Девіду, «Абсурдній зустрічі зі страхом» (Absurd Encounter with Fear, 1967) і «16 мм» (1968). Більш-менш цілісна структура спостерігається в перших двох; «16 мм» - скоріше, низка формальних етюдів, знятих під час навчання в Американському кіноінституті.

«Абсурдна зустріч зі страхом» - трагікомедійний скетч на 2 хвилини на подряпаній кольоровій плівці. Дехто з синьою фізіономією над білою сорочкою під зловісний «Каприччо для скрипки з оркестром» Кшиштофа Пендерецького чвалає безтурботною лукою. Його мета -  Пеґґі, що сидить у траві в білій сукні, з розпущеним волоссям, блідим стурбованим обличчям і яскраво наведеними губами. Синьоликий підкрадається впритул до застиглої жертві, розстібає штани і починає витягувати з них коріння рослин, польові квіти, пагони. Різко обернувшись у камеру, падає замертво від усвідомлення нашої присутності.

Ця учнівська спроба відтворити щось подібне до сновидіння радше анекдотична; втім, кілька важливих мотивів у ній простежується. Наприклад - одержимість раннього Лінча рослинами, котрі проникають у людські тіла або дають початок людським персонажам; не менш важливий сюжет заціпеніння, властивий логіці сну.

«Алфавіт» заснований на враженні Пеґґі від поїздки до батьків: там само гостювала її маленька небога, й одного разу вночі їй наснився кошмар, де вона безперестанку повторювала алфавіт.

У першому кадрі Пеґґі - в тій же білій сукні і з мертвотним обличчям - лежить у постілі в темній кімнаті. Дитячий хор за кадром скандує “А, В, С”, бадьорий учитель співуче пропонує повторити всі літери одну за одною, «це буде весело». Обличчя сплячої крупним планом - червоні губи, білі зуби, язик, шо неспокійно ворушиться, здавлений голос. Наступний кадр - анімаційний: прописна “А” в композиції в дусі Міро з кров'ю народжує «а» малу, котра негайно заливається сльозами, як і належить новонародженій. Велика буква поступово трансформується в силует матері-годувальниці, якій у голову летять букви з якогось відростка, від чого голова стікає кривавим потоком.

Власне, весь чотирихвилинний фільм побудований на зіткненні двох планів реальності: фізичного чорно-білого, де Пеґґі переслідують кошмари, і символічного анімаційного, що відображає буття букв. Про всяк випадок нам нагадують: «Пам'ятайте, ви маєте справу з людською формою». Лінч цю форму не знищує, але фрагментує, показуючи яскраво підкреслений помадою рот Пеґґі, який намагається чи то співати, чи то повторювати алфавітну ману; кінець кінцем героїня вже бореться з літерами, що атакують її наче зграя нав'язливих комах. «Я тепер розповіла алфавіт, що ти думаєш про мене?» - можна полегшено посміхнутися, але, як водиться, кінець кошмару означає насправді провал у ще глибший кошмар - жертва борсається в ліжку, блюючи кров'ю.

У тому-таки незмінному перевтіленні на привида з епохи німих фільмів Пеґґі в «16 мм» безуспішно намагається випити чаю, сидячи в чорній кімнаті за чорним столом поруч з грядкою пагонів, що ростуть прямо з підлоги. То кружка сама випадає з рук, то чай виливається з рота. Це воістину божевільне чаювання: Пеґґі гойдається безперервно на стільці, зривається в дикі гримаси, злякано озирається на всі боки, в чашці виявляється лялькова голова в зеленій фарбі.

По 20-хвилинній роботі розкидано кілька подібних вправ. В одному епізоді обличчя Пеґґі знову колажується з буквами; в другому вона завмирає в мальованій рамці немов модель Френсіса Бекона; в третьому конвульсує в дзеркальній діафрагми, поступово перетворюючись на якусь комаху, в четвертому її обличчя знову закривавлене, як у «Алфавіті».

Для створення наскрізного образу Лінч використовує все ті ж традиційні акценти: біле плаття, більше схоже на нічну сорочку, розпущене мідне волосся, яскраво-червоний рот і червоні як від сильного недосипання очі. У характері підкреслюються тривожність, занепокоєння, гарячкова активність.  Пеґґі не сіє хаос, а реагує на хаотичний світ навколо неї, повний неслухняних речей і незрозуміло звідки скерованих сил і в тому вона настільки ж комічна, наскільки й уразлива, і театральна в не меншому ступені, ніж екранна.

Пеґґі  сниться те, що відбувається з нею; але також сама  Пеґґі сниться Лінчу, а значить, нам. І ці різноспрямовані сновидіння пов'язують конвульсії - вихор жестів, які допомагають Пеґґі й примиритися з ситуацією, і вирватися з неї.

 Пеґґі  танцює.

Потім у Девіда були “Голова-гумка” і “Твін Пікс”, “Дикі серцем” і “Малголленд Драйв”, “Синій оксамит” і “Шосе в нікуди”, призи й номінації, слава й шанувальники.

А починалося все з цього танцю - безумного, смішного й зворушливого.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів