Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Пеґґі танцює

Позавчора виповнилося рівно 75 років Девіду Лінчу. Гарний привід, аби згадати, з чого він, ще студент, починав понад пів століття тому
22 січня, 2021 - 10:32
Алфавіт
Абсурдна зустріч зі страхом

Це в певному сенсі сімейна історія. Перша дружина Лінча - його однокурсниця по Пенсільванській академії мистецтв Пеґґі Ріві, що мала хист до співу й малювання. Вона знялася в трьох його ранніх стрічках: «Алфавіті» (The Alphabet, 1968), ідею якого підказала Девіду, «Абсурдній зустрічі зі страхом» (Absurd Encounter with Fear, 1967) і «16 мм» (1968). Більш-менш цілісна структура спостерігається в перших двох; «16 мм» - скоріше, низка формальних етюдів, знятих під час навчання в Американському кіноінституті.

«Абсурдна зустріч зі страхом» - трагікомедійний скетч на 2 хвилини на подряпаній кольоровій плівці. Дехто з синьою фізіономією над білою сорочкою під зловісний «Каприччо для скрипки з оркестром» Кшиштофа Пендерецького чвалає безтурботною лукою. Його мета -  Пеґґі, що сидить у траві в білій сукні, з розпущеним волоссям, блідим стурбованим обличчям і яскраво наведеними губами. Синьоликий підкрадається впритул до застиглої жертві, розстібає штани і починає витягувати з них коріння рослин, польові квіти, пагони. Різко обернувшись у камеру, падає замертво від усвідомлення нашої присутності.

Ця учнівська спроба відтворити щось подібне до сновидіння радше анекдотична; втім, кілька важливих мотивів у ній простежується. Наприклад - одержимість раннього Лінча рослинами, котрі проникають у людські тіла або дають початок людським персонажам; не менш важливий сюжет заціпеніння, властивий логіці сну.

«Алфавіт» заснований на враженні Пеґґі від поїздки до батьків: там само гостювала її маленька небога, й одного разу вночі їй наснився кошмар, де вона безперестанку повторювала алфавіт.

У першому кадрі Пеґґі - в тій же білій сукні і з мертвотним обличчям - лежить у постілі в темній кімнаті. Дитячий хор за кадром скандує “А, В, С”, бадьорий учитель співуче пропонує повторити всі літери одну за одною, «це буде весело». Обличчя сплячої крупним планом - червоні губи, білі зуби, язик, шо неспокійно ворушиться, здавлений голос. Наступний кадр - анімаційний: прописна “А” в композиції в дусі Міро з кров'ю народжує «а» малу, котра негайно заливається сльозами, як і належить новонародженій. Велика буква поступово трансформується в силует матері-годувальниці, якій у голову летять букви з якогось відростка, від чого голова стікає кривавим потоком.

Власне, весь чотирихвилинний фільм побудований на зіткненні двох планів реальності: фізичного чорно-білого, де Пеґґі переслідують кошмари, і символічного анімаційного, що відображає буття букв. Про всяк випадок нам нагадують: «Пам'ятайте, ви маєте справу з людською формою». Лінч цю форму не знищує, але фрагментує, показуючи яскраво підкреслений помадою рот Пеґґі, який намагається чи то співати, чи то повторювати алфавітну ману; кінець кінцем героїня вже бореться з літерами, що атакують її наче зграя нав'язливих комах. «Я тепер розповіла алфавіт, що ти думаєш про мене?» - можна полегшено посміхнутися, але, як водиться, кінець кошмару означає насправді провал у ще глибший кошмар - жертва борсається в ліжку, блюючи кров'ю.

У тому-таки незмінному перевтіленні на привида з епохи німих фільмів Пеґґі в «16 мм» безуспішно намагається випити чаю, сидячи в чорній кімнаті за чорним столом поруч з грядкою пагонів, що ростуть прямо з підлоги. То кружка сама випадає з рук, то чай виливається з рота. Це воістину божевільне чаювання: Пеґґі гойдається безперервно на стільці, зривається в дикі гримаси, злякано озирається на всі боки, в чашці виявляється лялькова голова в зеленій фарбі.

По 20-хвилинній роботі розкидано кілька подібних вправ. В одному епізоді обличчя Пеґґі знову колажується з буквами; в другому вона завмирає в мальованій рамці немов модель Френсіса Бекона; в третьому конвульсує в дзеркальній діафрагми, поступово перетворюючись на якусь комаху, в четвертому її обличчя знову закривавлене, як у «Алфавіті».

Для створення наскрізного образу Лінч використовує все ті ж традиційні акценти: біле плаття, більше схоже на нічну сорочку, розпущене мідне волосся, яскраво-червоний рот і червоні як від сильного недосипання очі. У характері підкреслюються тривожність, занепокоєння, гарячкова активність.  Пеґґі не сіє хаос, а реагує на хаотичний світ навколо неї, повний неслухняних речей і незрозуміло звідки скерованих сил і в тому вона настільки ж комічна, наскільки й уразлива, і театральна в не меншому ступені, ніж екранна.

Пеґґі  сниться те, що відбувається з нею; але також сама  Пеґґі сниться Лінчу, а значить, нам. І ці різноспрямовані сновидіння пов'язують конвульсії - вихор жестів, які допомагають Пеґґі й примиритися з ситуацією, і вирватися з неї.

 Пеґґі  танцює.

Потім у Девіда були “Голова-гумка” і “Твін Пікс”, “Дикі серцем” і “Малголленд Драйв”, “Синій оксамит” і “Шосе в нікуди”, призи й номінації, слава й шанувальники.

А починалося все з цього танцю - безумного, смішного й зворушливого.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів