Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Пісні заіржавілого Аїду

Чи можна зняти щось цікаве, ба навіть романтичне про українське комунальне підприємство?
17 липня, 2019 - 11:56

Доказ нададуть завтра на Одеському кінофестивалі, в Конкурсі європейських документальних фільмів. Серед восьми робіт зі Швеції, Данії, Бельгії, Німеччини, Чехії, Норвегії, Іспанії, Туреччини й Великої Британії є одна українська з назвою, вже вартою окремого призу: «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Англомовний варіант, до речі, не менш дотепний: Heat Singers, що означає «Співці тепла» або «Гарячі співці», ще й слово Heat (тепло) співзвучне з жаргонізмом «хіт», що означає комерційно успішну пісню.

Для авторки фільму, 33-річної Надії Парфан, це стовідсотковий дебют і в кіні, і в режисурі. Раніше вона вивчала культурологію в Києво-Могилянці, писала статті, вела культурні й громадські проєкти, очолювала фестиваль кіна й урбаністики «86» у Славутичі.

Звісно, до будь-кого дотичного до кінематографа рано чи пізно приходить ця спокуса: стати за камеру. Матеріал у Надії був під рукою: її мати працює у вищезгаданому підприємстві, проте головним героєм є  голова профспілки Іван  Васильович. Коло його обов’язків чимале, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор гарний і злагоджений, практично професійний, бере призові місця на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.

Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, втім, повна власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі в змаганнях з перетягування канату. Власне «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби й бойлери  режисерка фільмує в трохи ірреалістичній, місцями навіть  містичній оптиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливий стан усього цього господарства; місцями воно на фільм жахів і схоже.

І тим яскравіші й зворушливіші хорові сцени — теж свого роду метафізика.

Фінал сумовитий: Васильйович іде на пенсію, і проводжають його піснею — просто в цеху.

Звісно, фільм не позбавлений вад, типових для дебюту — зокрема, втрати ритму й певного «провисання» посередині. Та все ж вийшла місцями зворушлива, місцями смішна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, рядові споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.

Виявляється, там, у заіржавілому Аїді, є життя. І там співають.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments