Плоть і брехня
У 2003 році американо-данський документаліст Джошуа Лінкольн Оппенгеймер під час подорожі по Індонезії познайомився з місцевим окулістом Аді Рукуном. Аді народився в 1968-му, через два роки після того, як його старшого брата Рамлі вбили проурядові «ескадрони смерті». Важко пораненому Рамлі вдалося втекти й дістатися свого дому, але бандити забрали його знову, і він не повернувся - був страчений на березі Зміїної річки. Рамлі став одним із щонайменше мільйона чоловік, винищених без суду й слідства в боротьбі з комуністами, що проводилася режимом генерала Сухарто в 1965-1966 роках.
У «комуністах» опинилися не тільки ліві активісти, але й мешканці бідних передмість, інтелектуали, члени профспілок, а також усі китайці незалежно від їхніх ідеологічних уподобань. Армія передоручала розправи гангстерам або проурядовим активістам. Диктатуру Сухарто підтримували США.
Через дев'ять років після зустрічі з Аді Рукуном Оппенгеймер зняв документальну драму «Акт убивства» (The Act of Killing, 2012), в якій запропонував ветеранам «ескадронів смерті» (себе вони називали «премани» від спотвореного англійської free man - вільна людина) реконструювати сцени тортур і вбивств на знімальному майданчику. Головним героєм «Погляду тиші» став сорокачотирирічний на той момент Аді Рукун.
Обрамлюючий кадр «Погляду тиші» - дальній план двох вантажівок на нічній дорозі; їдуть, розгойдуючись і стріляючи фарами, в жовтому світлі метушаться тіні людей, шуму моторів не чути: занадто далеко. Тиша, втім, тут завжди помітна.
У таких машинах везли людей на смерть у 1965 році.
«Погляд тиші» - фільм про оптику і про час. Аді подорожує по околиці й підбирає окуляри своїм клієнтам. Лікує і вбивць, і сім'ї убитих. Розпитує про минуле, яке не хочуть згадувати ані перші, ані другі.
Знімаючи «преманів» у «Акті вбивства», Оппенгеймер зумів пробудити в них інфантильну безпосередність, з якою вони хвалилися своєю сваволею та відтворювали тортури в кітчевій постмодерністській естетиці й нехитрій грі (The Асt of Killing можна перевести як «гра в убивство»). В «Погляді тиші» виклик набагато сильніший, тому що традиційна діалогічна форма слугує тут унікальній задачі: звести жертв і катів обличчям до обличчя в прямій і небезпечній конфронтації. Макабричний водевіль «Акту...» розівтілює убитих, тоді як «Погляд тиші» дає їм особи, імена й долі, а вбивці втрачають свою рольову чарівність, постаючи тими, хто вони є: варварами й психопатами. Якщо в картині 2012 року вони твердять про божевілля, про внутрішніх демонів, про психіатричну допомогу, то у «Погляді тиші» діляться випробуваним народним засобом - щоб зберегти розум, достатньо пити кров страчуваних, «солону і солодку одночасно».
Кожна поява Аді в кадрі підкреслює його дорослість. Він веде себе з неймовірною гідністю, куди б не прийшов і що б не почув. Він незворушний, але не байдужий. Він - ідеальний розслідувач. Один з тих, що вбивали у 1965-му, каже: «Ваші питання надто серйозні. Я не люблю такі». Глибину питанням серед іншого надає погляд. Навколо цієї осі - погляду Аді, мовчазного і уважного погляду дорослої людини, - організована образна система фільму.
На одному її краю - крихітні живі об'єкти, підстрибуючі від внутрішньої напруги личинки метеликів, що ніяк не можуть трансформуватися, перейти в наступну вікову стадію. На іншому краю - батько Аді, дивна істота, що в свої сто три роки втратила зв'язок з реальністю, але вважає себе шістнадцятирічним і співає непристойні пісеньки про когось, хто «така сексуальна».
Між цими крайніми полюсами - мати Аді, що розмовляє з личинками на її долоні, і його маленька дочка, яка пукає і сміється, щоб приховати конфуз. І - один з убивць, який так само впав у рятівне слабоумство (його дочка - єдина з кола «преманів», що принесла щирі вибачення). А також описи того, як убивали Рамлі, аж до того, що саме, чим і яким чином відрізали. Є тут і численні пацієнти, які страждають розладом зору не менше, ніж вибірковістю пам'яті, і постарілий головоріз з круглими червоними перевірочними оправами на обличчі, що смикається. Оптика тут поняття не менш біологічне, ніж політичне або кінематографічне. Що значить краще бачити? Правда в тілі. Правда є в кістлявих ногах і в старезному тулубі проклятого довголіттям батька. Оппенгеймер детально показує те, як старого голять, миють, фіксується на його зношеній фізіології. Тіло - єдине свідчення, яке не можна підробити, від якого не відкрутитися. Вказується точний вік більшості героїв. Мати згадує, що у батька почали випадати зуби після вбивства Рамлі. У наступній сцені вже дочка Аді розповідає, як їй вирвали молочний зуб, і тут же на столі тремтять личинки, як дивовижні живі зерна. Історія записується на тілах так само безупинно, як машина у «Виправній колонії» Кафки вирізає вирок на шкірі засудженого (цікаво, що тілесність - мотив, властивий багатьом режисерам Південно-Східної Азії).
Історичний і персональний час Аді поєднуються крізь зону невизначеності, безбуттєвої порожнечі: два з невеликим роки, що відокремлюють його народження від загибелі брата. Аді народжений для порятунку батькам; він намагається осмислити смерть того, кого ніколи не знав, того, хто присутній у його житті, не будучи присутнім у ньому. Зрозуміти, як і чому помер Рамлі, для Аді означає зрозуміти і себе. Однак пропаганда ховає убитих за ідеологічним маренням. Зупинити історію в підробленому моменті торжества, приховати трупи, стерти кров, підмінити причини. Вершина - архівний запис 1968-го (рік народження Аді) - жахливий репортаж NBC, де один з місцевих чинів доладно і серйозно тлумачить: «Вони самі просили вбити себе».
Про свій ганебний досвід суспільство мовчить настільки ж виразно, наскільки окремі люди пишаються скоєним. У слові «look» закладені симетричні смислові вектори: погляд - і образ, зовнішність. Оппенгеймер знаходить безліч способів візуалізувати тишу: безсловесні клопоти матері Ади, камера, яка ковзає «вісімкою» при мовчазних співрозмовниках, тяжкі паузи в очних зустрічах з катами, кажани, що метушаться у вечірньому небі, пронизані стрекотінням цикад джунглі, безмовні пейзажі Зміїної річки.
Погляд тиші - це буквально те, як Аді дивиться відео з зізнаннями вбивць. А ще це та безодня, яка обов'язково подивиться у відповідь з веселим викликом або роздратованим нерозумінням очима сусіда, що патрав односельчан півстоліття тому.
Зловісні вантажівки продовжують рух. Столітній старий бурмоче пісню про сексуальною кралечку. Метелики не виходять на світло, як би їх не заклинала мати. Аді та Джошуа не отримують своїх відповідей. Вони отримують фільм, це їхній вчинок: людина з камерою здатна вплинути не на історію, а на сприйняття історії.
Кіно - погляд звідти, де очей не залишилося.
***
Погляд тиші / The Look of Silence (2014, Данія-Норвегія-Фінляндія-Індонезія-Великобританія, 103`), режисура, сценарій: Джошуа Оппенгеймер, оператор: Ларс Скрі, виробництво: Final Cut for Real, Making Movies Oy, Piraya Film A / S, Spring Films, Anonymous.
