Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Подорож у серце фантазму

25 жовтня, 2017 - 11:19

За великим рахунком, теперішній «Той, хто біжить по лезу 2049» Дені Вільньова (Blade Runner 2049) і «Той, хто біжить по лезу» Рідлі Скотта (1982) втілюють класичний сюжет про повстання машин, який розвивається в глибшу, суто європейську філософську колізію про Іншого. Адже андроїди-репліканти, на яких полюють поліцейські-блейдраннери — герої Раяна Гослінга в першому фільмі й Гаррісона Форда в другому — дихають, стікають кров’ю, ненавидять, бояться й люблять точнісінько як люди; по суті, вони є нашими повноцінними сусідами на Землі. На цей виклик людство відповідає звично — насильством.

Перший Blade Runner уславився оригінальним на той часом стилем змалювання майбутнього. Вільньов чинить інакше. По суті, паралельно сюжету про боротьбу офіцера, чиє ім’я скорочено до кафкіанського ініціалу К. (Гослінг), за свою ідентичність розгортається ще одна історія — майже галюциногенна, сновидна подорож крізь усе більш химерні ландшафти, у створенні яких Вільньов, як показав ще його попередній фільм «Прибуття», є справжнім майстром. Таке переплетення подієвого та візуального планів явно виходить за межі вимог жанру. 

Бо пам’ять — це завжди краєвид. А особистість — це сукупність спогадів. К. мандрує  в серце чужого фантазму, аби нарешті стати собою, відшукати серед утілених не ним сновидінь своє місце — а тим самим місце й для інших — інакших. І заодно врятувати світ.

Адже його завжди доводиться рятувати не від когось чужого — від самих себе. Від, тих хто забув, що вони — розумні істоти й що життя — лише пробіжка по лезу бритви між злом і добром.

А таке забуття — з найгірших.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ