Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Поводир»: сигнальний фільм для постгеноцидного суспільства

10 грудня, 2014 - 17:24
«Поводир»: сигнальний фільм для постгеноцидного суспільства
Фото з офіційної Фейсбук-сторінки фільму

Українські інтелектуали вже давно нарікають, що наша культурна і громадянська самосвідомість містить всі ознаки постколоніального і постгеноцидного суспільства. Життя в формально незалежній, а по суті – окупованій державі, укріпило і дорозвинуло шизофренічний стан душі українського громадянина. Перервана родова пам'ять і презирство до свого лягло в основу його побутової культури. І лише «раптова» російська агресія відкриває очі на конфлікт, корені якого сягли не лише державних кордонів, але й глибин власного національного «Я». 

Виявилось, що задля власної безпеки і комфорту можна і варто позбутись насадженого малоросійства на користь української ментальності. Тож щодня в українських новинах, а не російських серіалах спраглий до національного новий українець шукає культурної дози для власної громадянської реабілітації. Ще слабка але зростаюча ідентичність потребує щоденного підтвердження його гідної перспективи. А в додаток до народженого громадянства промовляти починає державницький інстинкт – він сподівається на власну державу, яка захистить його права і безпеку. Лише й надалі наш громадянин потребує підтверджень, що Україна – це саме та країна, в яку варто інвестувати свій соціальний капітал. 

Тому так вчасно з’являється для масового глядача фільм «Поводир» з його чіткими сигналами національних переваг: виявляється правда завжди була на нашій стороні; нескорений народ завжди воскресає і стає взірцем мужності; але найголовніше – культурна сила українців завжди була під прицілом російського НКВДиста і ФСБшника, і саме з культурних спроможностей громадян будується захисний мур від завойовників і відбійна сила на майбутнє. Фільм промовисто нагадує, що ментальна ідентичність сприяє національній безпеці і передає ланцюг правди новому поколінню, закликаючи дивитись всередину себе, а не зовні. 

Сигнальна реакція українського глядача

Але не для всіх «Поводир» стає звільненням. Не всі його чекали. Хтось вже й так на свободі –  внутрішній. Для таких фільм лише примножує енергетику його інтелектуальних резервів, і він далі непомітно для більшості продовжує вартувати біля культурних кордонів держави, сподіваючись на підкріплення. А для інших, в кого національна гідність похована зрадами, кого українське глибоко гнітить і дратує, цей фільм стане яскравим розчаруванням, викликавши масу обурення, галасливого скептицизму і цинічного висміювання. Таких громадян не своєї держави культурне просвітництво не переконує, для остаточного вибору їм потрібна війна.

Проте цільова аудиторія фільму – масовий глядач, чия підкорена ідентичність ятрила душу і чекала свого відродження, чиї мовні потреби і творче самовираження потребують креативного сигналу для перезавантаження. Саме такі сигнали подає своєму глядачеві «Поводир».

«Поводир» культурного опору і громадянських цінностей

В фільмі невимушено порушується мовне питання. А саме – політичний конфлікт двох держав на рівні мов. Оскільки в радянських і російських фільмах україномовний герой завжди грав або тупуватого «хохла», або політичного зрадника, нам так само належить відіграти цей стереотип у зворотній бік. Специфічною російською в фільмі послуговуються військові НКВДисти, іноді в політичних обставинах на неї переходять українські пристосуванці. Саме така залізна й нелюдяна російська звучить і донині на окупованому українському сході. Чи не за неї веде свою культурну війну нинішній завойовник?

Натомість українська мова в картині Саніна правдива, людяна і вольова, – така, якою мала би бути в масовому вжитку сьогодні. Ця різниця невимушено входить в систему цінностей і мотивацій нового громадянина і відбирає в інертної російськомовної маси українців її притягальну силу для агресора. Табу на вжиток рідної мови в суспільному середовищі перетворюється на громадянський обов’язок бути собою у власній державі.

Силу власної позиції демонструє колишній військовий УНР сліпий Кочерга. Втративши засоби збройної боротьби за Україну головний герой «Поводиря» береться за кобзу як інструмент культурного опору і символ нескореності. Так напередодні затяжної тиші в українській історії будується остання барикада тодішнього «Майдану», який ще трохи і вщент буде зачищено індустріалізацією, репресіями і Голодомором 1930-х років. 

Сліпі кобзарі і лірники виявились найнебезпечнішою ланкою національного спротиву, бо архівували колективну пам'ять. Кобзарський стан в радянській Україні дорівнював сьогоднішнім мережевим медіа, що висвітлюють особисту реальність людей в режимі онлайн. Дума висмикувала з радянського українця внутрішню правду, не даючи йому себе втратити. 

«Поводир» і сьогодні збирає докупи пострадянського громадянина. Сюжет фільму працює з  табуйованими секторами побутової свідомості, звільняючи український розум від самоцензури. Вивільняється величезний вихор народної енергії (адже кількість переглядів б’ють всі рекорди голлівудських прокатів в Україні), який нарешті може бути спрямовано на стратегічні українські інтереси в галузі культури.

Національний контент української кіноіндустрії повертає державі репутацію

Досконала українська естетика, створена оператором картини Сергієм Михальчуком і художником Сергієм Якутовичем переорієнтовує свідомість глядача на автентичний стиль життя. Стрічка є не просто прикладом якісного комерційного кіно, що має відповідати звиклим форматам масового сприйняття. Це яскравий старт української авторської кіноіндустрії на світовому ринку. Окрім того фільм працює на збільшення потужностей внутрішнього ринку кіно, адже розвиває національну проблематику. 

Держава, що профінансувала його виробництво, отримає назад інвестовані кошти у вигляді репутаційного капіталу. Народ поважатиме інститут держави – свою історію, суб’єктність, перспективу. Світ краще зрозуміє Україну і забезпечить місце гідному партнеру. Але це стане повноцінною дійсністю лише за умови масового виробництва таких фільмів, а якісний український контент має заповнити більшість каналів культурної комунікації в суспільстві.

Вдячна глядацька позиція налаштовує сподіватись, що «Поводир» не лише згідно назви, але й по суті, стане першим з кращих українських фільмів доби нової держави – України нехай «перехідної свободи», проте пробудженої народної свідомості, котру вже не приспить чужа колискова, а бадьоритиме свіжий настрій українського кіно.

Новини партнерів