Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Припутні»: сміх і гріх

22 липня, 2017 - 09:03

Невідомо, чи отримає цей фільм якийсь із призів Одеського фестивалю, але мушу сказати вже зараз: "Припутні" Аркадія Непиталюка, незалежно від імовірних регалій, можна вважати як мінімум подією кіносезону.

Аркадію нині 50 років. Він народився у невеличкому селі Лехнівка, Ярмолинецького району, що на Хмельниччині. У 1988-1991 навчався на акторському, а в 1991-1996 – на телережисерському курсах КДІТМ ім. Карпенка-Карого. Отримав диплом режисера телебачення. У 1993 стажувався у Вищій медіашколі в Гільверсумі (Нідерланди), в 1995 - в Академії мистецтв Shloss solitude у Штуттґарті (Німеччина). З 1997 року до сьогодні періодично працює режисером на різних виробничих телестудіях та каналах, викладає режисуру. "Припутні" – його повнометражний дебют.

Власне, Припутні – це назва села на Чернігівщині. Туди в гості до корпулентної та газдовитої баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка  з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович з безталанним, скаліченим і озлобленим на весь світ сином Славіком. Людку й Свєтку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі ці лінії поєднуються, що призводить якщо не до вибуху, то до, висловлюючись патетично, доленосних  наслідків.

Це міг би бути неабиякий трилер. Непиталюк чудово віддає собі звіт у рівні розрухи, страху та злоби, якими просякнута наша провінція. Але якимсь невловимим авторським порухом він знаходить ту оптику, в якій весь цей безпреревний скандал починає виглядати смішно; зрештою, від смертельної ненависті до такої само любові – лише крок.

Що важливо, режисер не сприймає своїх героїв з їхніми дивацтвами та суржиком як таку собі антропологічну екзотику: вони такі, які є, вони всі мають у собі й власну згубу, й власний фарс, і власний роками потамований біль, а, головне, гідні кращого.

Фільм зроблений добре по всіх компонентах: операторська робота, чудовий акторський ансамбль,  кулеметні, від зубів, діалоги, неймовірно соковита мова, яскраві характери. Головний же підсумок – жанровий. Непиталюкові вдалося зробити чи не першу, ймовірно, за десятиліття справді смішну комедію – а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.

Шкода лише, що свій воістину блискучий дебют Аркадій завершив лише в 50. Але всі, хто випустився з кінофакультету в 1990-ті, можуть погодитись, що в данному випадку маємо історію з хеппі-ендом.

Аркадій Непиталюк:

- Спочатку була п’єса українського драматурга Романа Горбика "Центр". Там дія відбувалася тільки на одному подвір’ї. Було тільки 3 жіночих персонажи: бабця, а також її донька й онука, які  приїздили провідати стару. Я на основі  п’єси написав короткометражний сценарій. А коли побачив оголошення продюсера Юрія Мінзянова про те, що він шукає сценарії,  в тому числі трилерів, я йому надіслав. Він відповів, що трилер з цього не вийде, але історія перспективна. Тож вирішили писати повний метр, тим паче що в мене давно були думки щодо додаткових персонажів. Я додав і Ніжин, і таксиста Юрка, й інші паралельні лінії. Герої, діалоги, ситуації я частково “списував” зі свого сільського  дитинства, з молодості, з теперішнього життя, навіть деякі імена взяті від моїх родичів. Так що, звісно, це багато в чому спирається на мій особистий досвід.

Дмитро Десятерик, "День", Одеса-Київ

Новини партнерів