«Письменницьке євробачення» в Україні
Може ви й не звертали особливо на те, але існують інституалізовані спілки письменників. Не ідеологічна і декоративна СП України, успадкована від Радянського Союзу – з усім сумним багажем радянщини. Я говорю про функціональні професійні спільноти, щось на кшталт ITF, профспілки транспортників, наприклад. Ясно що я розмріялася. Поки діставатися світів, які пропонують літератори, не буде так само важливо, як дістатися сусідньої країни, і профспілки будуть у них помірковано-впливові. Але... Одна зі значущих міжнародних письменницьких організацій має своє представництво в Україні. Зветься вона ПЕН-клубом. Міжнародний ПЕН-клуб – насамперед правозахисна неполітична організація. І численна! Сто сорок чотири центри в ста одній країні. І дійсно функціональна! В межах ПЕНу працюють, до прикладу, комітети, які опікуються правами авторів-у-еміграції та письменників, яких переслідують і ув’язнюють.
І от була оголошена насправді важлива для нашого культурного поля новина: наступний з’їзд ПЕН-клубу у 2017-у відбудеться в Україні. Питання: чому це таки важлива новина?
Микола Рябчук, письменник і публічний інтелектуал, виконує нині функції віце-президента українського центру ПЕНу. Він, повідомивши новину, сам же її іронічно прокоментував: «Як на мене, це значно важливіше від Євробачення, хоч, боюсь, наша тупа політично-бізнесова “еліта” цього не второпає». Я посилаюся на пост Рябчука в ФБ. Інших джерел наразі немає: напівмертвий сайт українського ПЕН-центру новини не помітив.
Порівняння з Євробаченням насправді саркастичне, але правомірне. Якщо пісенний конкурс стає послідовно у нас ареною для політичних і громадських висловлювань, то письменницькому форуму нею бути і поготів. Література поза політикою – це патогенна ілюзія. Тільки злість цього жарту у неспівмірності аудиторії популярної пісні і хай вже й найпопулярнішої книжки.
Цей з’їзд натомість – це спроба озвучити наші (мовби вузько-культурні і вузько-регіональні) проблеми у загальносвітовому контексті. Бодай контексті актуальної словесності. Йдеться про репутацію країни на світовій культурній арені (вже даруйте мені мій пафос).
Власне, все як і з Євробаченням, напевно. Ну, окрім фінансування.
Рябчук наголосив попередньо тему з’їду – «Підзвітність урядів і відповідальність інтелектуалів». Влада і митці як зустрічні рухи, де на долю кожного гравця випадають свої моральні і професійні забов’язання. Сильна тема. Зверну увагу: з’їзд ПЕНу нинішнього року проходив в Іспанії. Тамтешня література досі і вельми болісно опрацьовую багатоголосся і багатокультурність в межах однієї країни та спричинені цими факторами соціальні конфлікти. Гадаю, до такої самої розмови, але уже «на матеріалі» Східної Європи міжнародна письменницька спільнота буде готовою. «З Ґалісії – у Галичину», – пожартував Рябчук. Хоча – треба додати – українське місто для проведення з’їду ще точно не визначено.
Держава та інтелектуал – це профільний «фронт робіт» ПЕНу. Скажімо, у зв’язку з їхньої діяльністю з правозахисту ув’язнених письменників. Коли режим переслідує колегу, то тут найперше треба вочевидніти цей факт громадськості. От 16 січня цього року у колі впливу ПЕН-клубу та з його ініціативи пройшли літературні читання на підтримку Ашрафа Фаяда. Поета з Саудівської Аравії засудили до страти за пропаганду атеїзму, причому як доказ використовувалися, зокрема, його вірші. Передувало масовим читанням офіційне звернення ПЕН-клубу до міністерства юстиції СА. Приговор був пом’якшений. До тієї акції протесту у вигляді поетичних читань залучилися 57 ПЕН-центри з 67 країн – всього 120 майданчиків водночас. Україна теж брала в цьому участь: кілька міст, не тільки Київ. Але це робив не український ПЕН-центр, скажу я вам, а інша організація – Літцентр.
А поки що Рябчук оприлюднив свою промову на конгресі, з якою він звернувся до колег по ПЕНу. І почав із азів: де знаходиться Україна, скільки людей в ній живуть, відколи вона незалежна і чому в ній зараз іде війна. Все «просте» на цьому і закінчилося. Далі треба говорити уже про літературу. А тут суцільні «непрості». Рябчук наголосив: ми маловідома і маловпливова література. І тут же виринув той ракурс, який здатні почути не-українці (ми-то самі це чуємо через-раз). Багато письменників світового масштабу народилися саме в Україні і писали тут – хоч і не українською. Як і зараз у країні твориться література не тільки українською мовою. А в нашому культурному спадку – твори Чехова, Шолом-Алейхема, Бабеля, Лема, Бруно Шульца та ін.
Промова ця – хвилин на п’ять, не більше. А в ній – наочна елегантна і переконлива історія літературної України. І трішки з прицілом на седативний ефект: у нас війна, але ми толеруємо інакшість; нас століттями вбивали, але ми творимо свою культуру. Не бійтеся, приїздіть, поговоримо.
Ви чули про недавній конфлікт (і його залагодження! – це важливо) щодо участі української делегації на Фестивалі Конрада в Кракові? Сталося таке. Запросили до участі наших відомих письменниць. А одночасно з ними гостем фестивалю оголосили російського письменника Захара Прілєпіна, відомого своїми не тільки вербальними акціями на підтримку сепаратистів. Українська сторона детально пояснила, з ким і з чим в одному культурному просторі вона бути не бажає. Організатори зняли з програми росіянина.
От є ж таке базове правило виховання. Дитину змалечку привчають висказувати свої почуття: «Мені страшно, тому що…», «Мені боляче, бо…», «Я образився, адже…», а не чекати, що оточуючі зрозуміють все без підказок.
Таке очевидне насправді: наші українсько-культурні біди ніхто не знає, про них треба говорити. Навіть якщо більшість і не дасть собі ради розібратися достеменно в цій складній ситуації, про неї бодай матимуть хоч якесь уявлення. Щоб було зрозуміло, хто і чому на одній сцені ніколи не стоятиме. Тим більше, якщо про культурну авансцену йдеться.
Так що приїдуть, сподіваюся. І поговорять. І почують.
