Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Розумним – досить

14 лютого, 2018 - 11:01

Нещодавно в інтернеті я передивився уривок з мого улюбленого фільму — мюзиклу «Кабаре» Боба Фосса (1972). Діється наприкінці 1920-х у Німеччині, на присмерку Веймарської республіки. Герої заїжджають у затишний літній ресторан. На сцену виходить юний білявий красень, що ангельським голосом починає співати патетичну пісню з рефреном: «Завтрашній день належить мені». Камера опускається, у юнака свастика на рукаві — він нацистський штурмовик. Відвідувачі ресторану встають, підхоплюють пісню в єдиному пориві. Звичайні громадяни, пересічні німці, жодних чудовиськ.

Цей уривок я бачив раніше. Вразило інше: більшу частину коментаторів під тим відео складали однодумці героя на сцені. Я знав, що «Завтрашній день» є неофіційним гімном неонацистів, а тепер отримав чергове підтвердження.

«Кабаре» — безумовно антифашистський фільм. Там далі є і сатиричний номер проти Гітлера, й напад штурмовиків на господаря кабаре, і вражаючий фінал, коли кадр заповнює коричнева нечисть. Але, тим не менш, оцю конкретну пісню ультраправі привласнили собі.

Багато сказано про банальність зла. Але Бобу Фоссу вдалося показати й інший, не менш важливий бік — привабливість зла. Його блиск, його збочену красу. Хороше кіно — це кіно, в тому числі, чесне. Фосс як геніальний митець не став перетворювати нацистів на антипропагандистську карикатуру, а показав те, чим вони заворожили людей.

Саме тому сцена в ресторанчику страшніша за подальші моменти насильства, й актуальна теж. Нас спокушатимуть дуже вміло і зі смаком. Але треба чути далі за солодкі трелі, дивитися крізь чарівливі обличчя. Розуміти величину й гостроту гачка, на якого насаджено цю чудову наживку.

А щодо тих, хто підняв «Завтрашній день» на свої погромні прапори... Йолопи вони і є йолопи.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments