Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

«Шлях (до) ромів»: прокласти маршрут

15 грудня, 2020 - 10:43
ФОТО ЄВИ РАЙСЬКОЇ

Згадалася раз і давно бачена короткометражка. Молодий чоловік стоїть в дверях вагончика і дивиться на звалище старих авто. Не дуже романтичний краєвид. Але от він приглядається до брунатного пікапу, і той перетворюється на гордого карого мустанга. Аж от зупиняє погляд на  малолітражці – і вона стає упертим кудлатим поні. Й індустріальні пейзажі обертаються на широкі прерії. Юнак повернеться до камери, він корений американець. Він скептично собі і нам посміхнеться. Якщо я правильно пам’ятаю, то цей юнак в кадрі і був режисером того кіна. Одночасно елегійне і глибоко іронічне кіно. Так можна робити, коли ти належиш до культури, що майже втрачена, при тому малознана в своєму справдішньому варіанті, зате поширилася «на території чужої культури» ланцюгами стереотипів і шаблонів, і викривлень. До того короткого метра треба було віками жити всередині культури, яку переписували, перелицьовували і не помічали при тому. І що головне: подолати всі ті процеси і в собі самому.

Альона Казанська починає своє есе про амбівалентність інакшості, пояснюючи, що там, де зазвичай звучить питання «Who are you?» і очікується у відповідь ім’я людини, в комунікації, яка відбувається між ромами, прозвучить питання «Конескірі ту сан?», себто «Чий/чия ти?». Насамперед приналежність, уже потім властивість. І авторка одним реченням позначає проблему колосального масштабу, чи не головне питання епохи – проблему ідентичності, що конструюють і яка конструюється: «І тут важливим є момент відповіді — хто перший відповість на це питання: чи я, коли називаю себе, кажучи своє ім’я, чи та інша людина (він або вона), яка в момент зустрічі і знайомства має потребу ідентифікувати мене через певну соціальну групу». Зауважили цей момент? Хто першим дасть відповідь – той, хто спитав, чи той, кого спитали, від цього і буде залежати, хто кого визначить, хто кому тут і надалі буде іншим. От цієї миті я і згадала те кіно.  

І думала про те кіно весь час, поки читала невеличку книжку, збірник де факто (хоча і пишно названий «антологією») «Шлях (до) ромів» (Київ: Видавництво, упорядник Роман Кабачій). Ні, я не порівнюю корінних американців з ромами тільки на підставі того, що «титульні нації» не знають і не хочуть знати про «малих інших», я радше міркувала про те, що сформований культурний стереотип має зрештою вибухнути, зсередини має вибухнути. І для того оптимальним було б саме таке вибухонебезпечне сполучення: елегійність плюс іронія. «Шлях (до) ромів» з правильним маршрутом визначився.  

В книжці є вісімнадцять авторів і дев’ятнадцять текстів: есе, поетичні замальовки, бувальщини, новели, пара оповідань. В літературі соціальної дії (до якої належить цей збірник) важливо зберегти баланс якраз між літературою і соціальною дією. І тут є проблема: чимало суто художніх творів в цій книжці написані так солодкаво-елегійно, як ото писали розумаки-«народники» про «простого селянина». Так пишуть про те, про що не знають, але про це соромно не знати і моралізаторські інтонації заступають годні історії. Елегійність мінус іронія.

От про що я, наприклад, – Олена Марчук і її «Свято для Рамеша». Родина живе в злиднях, харчується самим хлібом, опалення давно «відрізали» за несплату, а тут один із синів в лікарню потрапив, знову гроші, знову безгрошів’я. Баба Галя піклується про малого Рамеша, йому п’ять, у нього завтра день народження, але святкування, що на нього він чекав, не буде. Рамеш в сльозах молиться, щоби свято відбулося, Галя, яка це підгледіла, давиться сльозами за зачиним дверима. Вона згадує своє довге життя і доходить розуміння, що це зубожіння потрібно було державі за Совєтів, які закріпили ромів до землі, треба і зараз, щоби тримати ромів під контролем, це «штучна бідність» (за аналогією зі «штучним голодом»). Ну сильне ж послання, реально сильне! Але тут з’являється сусідка-українка, яка дає Галі гроші, хоч і сама бідує, та обіцяє, що спече малому іменний пиріг. А зветься ця світла пані Марією. «Оце так! Недарма Рамеш молився!». Гепі-енд.  

Такі твори в книжці засвідчують розгубленість авторів. І в цьому сенсі їхня фальш дуже чесна: писати ідентичність справа ой яка нелегка. Тут уже ж згадати ремарку Казанської: хто перший дасть складну відповідь на просте питання. І тут чим простіше питання, тим складніша відповідь.

От про шо я, наприклад,  – Банди Шолтес і його «Хлопчики на канапі». Три випадкові зустрічі. Друзі влаштовують вечірку, до якого терміново треба канапа чи то канапа стає приводом для вечірки – яка різниця, коли є друзі, є канапа, то точно буде вечірка. Ту канапу транспортували на циганський бричці, наче з картинки змальованій, з тієї ж картинки були і хлопчики-роми, які запам’яталися розповідачу зеленими очима і густими чупринами. За кілька років уже у Львові він впізнає того ужгородського земелю, юнак-ром буде ходити кнайпами і награвати щось натхненно на акордеоні. І третій раз, ще за кілька років: дорослий уже чоловік темного вечора постукає у вікно першого поверху і спитає заскоченого господаря, чи не має той на продаж старовинних годинник, а той натомість впізнає другого зеленоокого хлопчика та бричку з канапою. Ні, він не нагадає ромам, як зводить їх життя. Бо ніякої стратегічної мети в цих зустрічах нема, вони лише засвідчують сам факт спільного існування. І раптом ці три не-зустрічі, що у іншого, ніж Банди, автора розійшлися би якимись драматичними колами про марноту марнот, стають напрочуд оптимістичним твердженням: наші життя проходять по скісній до життя інших людей і тим міняють його траєкторію, те саме роблять з нами всі, з ким випало взаємодіяти. Добре, що малі підросли, добре, що один захопився музикою, а інших годинникарством, добре, що побачилися… Він, між іншим, переконаний, що тих малих пам’ятає, а вони його уже ні.  І в тому, що це та їхня канапа зробила з малих диваків.

Буквально в попередньому творі авторка помилилася показово: «Зазираю в колодязь і кажу те, що першим спадає на думку в цій пустці: «Інший — це пекло». Фраза, яка їй спала на думку, звучить так: «Пекло – це інші», і репліка ця належить герою п’єси, який реально перебуває в пеклі. Наші взаємними з Іншими та іншими можуть перетворитися на пекло тоді, коли ми лицемірно викривлюємо чи щиро не розуміємо контексти цієї взаємодії.

Андрій Любка в своєму есе розкаже, як намагався здружитися з кимсь із ромської громади Ужгороду, навіть, пробився в брехливою історією про невиплачений кредит до відомого рома-контрабандиста. Послали фантазера, ясно, ввічливо і з посмішкою. Вся справа в тому, що Любка тоді перекладавав «Акварелі» Лідії Осталовської (мегачутливий репортаж про винищенню ромів під час Другої світової), і його спроба увійти в закриту спільноту була почасти цікавістю дослідника, почасти гордістю репортажиста (бо авторці «Акварелей» те не вдалося). Яке слово в цій історії стилістично зайве? «Здружитися». Він же так і бідкується, не знайду, мовляв, серед ромів дорого друга. А друзів собі шукав? Точно друзів? І склалося отож чесне есе саме про викривлення контекстів, про непорозуміння, якому недайбо’ стати прозорішим.

Ідентичності – це не тільки озвучені категорії, це і неприговорені «переходи» між ними.   

Крихітна замальовка, драматична сценка навіть, всього чотири сторінки, яка постає смисловим центром книжки. Прекрасний «Чоловік із самокруткою» Люби Якимчук. Центром в тому сенсі, що саме тут – епіцентр болі і страху, що колами розходиться по книжці. Пацанячі розборки просто на пероні очевидно невеликого вокзалу, група юнаків в тренерках штовхають одного, беручи його поступово в коло, з криками: «Ти спочатку доведи, що ти наш!». Збоку за цим спостерігає старший чоловік із самокруткою. Він і стане жертвою зрештою, розлютована зграя підлітків скине його на колії під потяг. Чоловік із самокруткою стоїть в коридорі купейного вагону, чекає, поки сусідка переодягнеться, мне самокрутку, чує галас на пероні, до якого наближається/від якого віддаляється. Аза лютує, їй чотирнадцять, а батько знову вшивається з хати, каже, що треба, що гроші, що війна, але просто не сидиться йому тут, а мама Анна давно померла. Він викурює останню самокрутку і йде з хати. Симиди знає, як крутити самокрутки, це тонка справа. За цю вправність його і примітила Анна. Аза плаче за батьком, вона знає, що не може зрозуміти чогось важливого... Сильно. І той крик на пероні про «наших», за яким прослідкує «доказ» у вигляді смерті не-нашого – це якраз іронія, що її потребує така болісна історія.

Ок. І чий ти? І готовий довести, що наш?

Ірена Яніцька – оповідання «Ромське вогнище світить усім» про Зорана, який заробляє на життя тим, що збирає і продає метали. Змайстрував собі спеціальний шукач, їздить древнім ровером по віддалених місцинах; там, де пройде Зоран – все чистісінько, нема більше чого і кому шастати. Знаходив різні штуки – відра, каструлі, запчастини, електроплити. Родина ледь жива з тих пошуків, перебиваються печенею з їжаків. Чесно живуть. А найбільше Зоран цінував ті місцини і митті, коли вдавалося під нашаруваннями ґрунту знайти підкову... Ого, схоже на те кіно про індіанця, га? Ні, не воно. Зоран підбере безхатченка-злодія при смерті, виходить його, Петрович продовжить грабунки, а звинуватять в цих молодого рома з громади. Підкови Зоряну траплялися нечасто, либонь.

Новини партнерів