Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

Шмуель Аґнон: на своєму місці

11 лютого, 2020 - 13:51

Я ніколи не була в Бучачі. І ніколи не була в Єрусалимі. Але коли я читаю в сучасній прозі про ключ, яких хтось забувся у кишені і повернувся шукати та раптово знайшов не там, де сподівався, тут же відкриваю тим ключем нараз два міста: Бучач і Єрусалим.

Це насправді одна з найвідоміших сцен в прозі ХХ століття, її сучасні автори часто цитують (і наші теж, і наші зокрема). Ця сцена сповнена символізмом і якимсь буденний піднесенням. В романі Шмуеля Аґнона «Гість, що зайшов, аби переночувати» чоловік повертається з Ізраїлю до містечка, в якому виріс і дорослішав, – до нині польського Шибучу (це анаграма від «Бучач», рідного міста Аґнона). Триває 1930-й. Назва роману відсилає до цитати з Книги Єремії: «О Господи, Ізраїля надіє! Чому ти – ніби чужинець у цій країні, неначе подорожній, що зайшов, аби переночувати?», гість тут – це Бог Ізраїлю і це той візитер. Євреї з Шибуча виїздлять тихо і непомітно. Одні залишаються у тихій скорботі, інші їдуть у тихій скорботі. В романі є один «прохідний» персонаж: пережив війну і погроми, спорядив сина до Ізраїлю, той кликав старого до кібуцу, збирався та не встиг, сина убили араби. Тепер він листи з марками Ізраїлю заклав у молитовник.

Тема роману – не Божа кара обидникам і утіха скривдженим, ширше: світ потребує корекції. На певному рівні ця тема модифікується в історію взаємин єврейської діаспори та Ізраїлю. Життя в діаспорі – довга серія дискримінації та утисків – є порушенням правильного порядку речей; порядок бути відновленим. Слово «полагодити» в романі зустрічається достатньо часто, щоб його помітити. Гість приїздить до містечка в канун Судного дня, Йом Кіпура. В Судний день читають вголос Книгу Іони – про повернення до віри і повного розкаяння в гріхах мешканців Ниневеї. В Шибучі гість проживе майже рік – від Судного дня до Нового року, Рош а Шана. Він говоритиме до міщан, ті розповідатимуть йому свої сумні історії. Через неповний рік він повернеться в Ізраїль до дітей і дружини, до ненаписаних книжок. Цей час він намагатиметься відродити духовне і релігійне життя єврейської громади галицького містечка, але тамтешні люди втратили істинну віру. Це містечко колись дало притулок ученим мужам, тут вивчали Талмуд і Тору, тут він дитиною, відвідуючи хедер, ридав над книжками, які не міг зрозуміти, наче ті сльози допомогли б.

В тій конче важливій, символічній сцені гість випадково губить, а потім так же несподівано забирає з собою до Ізраїлю ключ від бейт-мідраш (школи-книгозбиральні) у Шибучі. Тепер те знищене місто назавжди буде частиною Єрусалиму. Та і перше речення роману: «Я пришов у своє рідне місто» – це алюзія до «Прийшов я до саду свого» з «Пісні над піснями». «Гість, що найшов переночувати» – це так само роман про любов, і своє рідне місто він занадто любить, щоб залишити. Він забирає його з собою.

Ключ (не) на своєму місці.

Слово «місце» в єврейські традиції (маком) позначає ще й одне з імен Бога. Бог як місце для всього. Для загублених і знайдених ключів, наприклад. Цим же словом в івриті називають особистий зв'язок Бога і людини. Коли герої Аґнона кочують з місця до місця, з міста до міста, то вони шукають не тільки обжитий пам’яттю простір, вони шукають себе і Бога-в-собі.  І всі його герої – мандрівники, подорожні, гості, митарі.

 17 лютого 2020-го буде 50 років, як помер нобелівський лауреат із літератури, класик з класиків, що писав івритом і їдишем, Шмуель Аґнон. На вулиці, де він жив і працював в Єрусалимі, кажуть і досі збереглися знаки-попередження: «Тиша! Тут працює Аґнон!». Аґнон – це псевдонім, справжнє ім’я письменника Шмуель Йосеф Галеві Чачкес. А Аґнон значить «чужинець, покинутий, залишений». Ім’я визначає долю? Долю Аґнон обрав собі сам.  Від 1907 року Аґнон жив у Палестині, час від часу, але досить довго – в Німеччині і Нідерландах. Перші двадцять років життя він прожив на Галичині, і чи не кожен визначний роман його повертав назад у Бучач. Аґноном він назвався якраз в Палестині, повернення на землю батьків вимагала оновлення. І продовжував боліти той Бучач до останніх днів життя. Теж земля батьків? Тому і всі книжки його – про людей, які застрягли між двома світами. «Я народився в одному з міст вигнання. Але живу і сприймаю себе як народженого в Єрусалимі». (Це фрагмент із нобелівської промови, його процитували на банкноті в 50 шек., що її прикрашає портрет Аґнона. В сучасній прозі на івриті є частим жарт «хотів би собі Аґнона», дотеп цей не про літературу).  Перше оповідання Аґнона, яке вийшло в Палестині в 1908-у, називалося «Аґунот» – «Відлучені (розлучені, покинуті)». Аґунот співзвучне Аґнону, зауважили? Так і планувалося. Саме цей твір Шмуель Часкес вперше підписав своїм доленосним псевдо.

На закиди: «А от у України нема свого нобеліанта з літератури» часто-часто відповідають: «Є! Аґнон!». Є і в цьому питанні, і в цій відповіді дещиця лукавства. В простір української культури Аґнон повертається складно і важко. У нас досі нема його українських перекладів, але й перекладати Аґнона – це титанічна колосальна робота, просити покласти когось своє життя на неї було б нечесно. Але українською Аґнон досі так і не заговорив. Целан, Аґнон, Фоґель, Ауслендер, Шульц уже звучать українською,  до Аґнона ще підбирають ключі.

П’ятдесяті роковини Аґнона. Давайте помітимо цю дату!

В двотомному романі «г’Ахнасат кала» (так зветься церемонія введення нареченої під хупу, весільний балдахін) Аґнон залучає в основний текст історії, які нагадують хасидські повчання. Одна з них – нестерпно прекрасна і важлива. За сюжетом роману хасид Юдл, що не має грошей, але має трьох дочок, які потребують посагу і женихів, їде збирати гроші і годних юнаків по єврейських містечках Галичини. І він бере собі в попутники візника Нету, вдвох вони складають дует, який сильно нагадує Дон Кіхота і Санча Пансу. І от коли Юдл уже зібрав двісті злотих і шлюбне майбуття дочок стає майже реальним, він зачиняється в готельній кімнаті і витрачає всі гроші на вивчення Тори. Ні, там все буде добре зрештою: і злоті приростуть, і дочки заміж вийдуть. Але вчинок Юдла нікому не є зрозумілим. Його усамітненню передує якраз та вставна «хасидська» новела.

Юдл приходить на гостину до багатого Ефраїма, під час застілля гості слухають байку «Нечистий поплутав». От її сюжет. Староста общини Ісраель Шломо має конфлікт з Шимоном Натаном, причину і початок якого уже ніхто не пам’ятає. Ісраель вирішив остаточно помститися ворогу, використавши для того бідного невченого юнака. Він засилає хлопця в бейт-мідраш, наказує ні з ким слова не говорити і мовчки сидіти над книжками. Так юнак має справити враження знавця Тори, знаного литовського мудреця, що переховується в Бучачі від переслідувань (відповідні чутки по місту розпускає сам Ісраель). Ученість мовчазного хлопця зачаровує багатія Шимона, і він віддає за нього доньку. Поки готується весілля, юнак зустрічає давнього друга покійного батька, той береться його навчати Торі. Перед весіллям нібито-знавець Тори з легкістю здає іспит і несподівано виявляється таки мудрецем. Коли історію ту розказали, за столом запанувала тиша, бо ніхто не зрозумів моралі цієї байки. Це бідний юнак мав велику честь одружитися на багатій нареченій з доброї родини? Чи це багатий і неосвічений Шимон мав честь отримати за зятя великого мислителя? І чи таким був щасливий збір обставин чи то Ісраель зробив велике добро, не бажаючи того? Всі довго обговорюють байку, але до одного висновку не доходить.

Але той висновок робить Юдл: «І тут я дізнався, що світ сотворений винятково для Тори і ні для чого іншого».

Тепер мають бути зрозумілішими причини, чому за переклади з Аґнона беруться неохоче і з засторогою. А також і причини того, що й в оригіналі його читають нині з не меншою тривогою. Є серед сучасних письменників Ізраїлю одна постмодерністка з репутацією відчайдушної хуліганки, Орлі Кастель-Блум. В 1980-х, коли Кастель-Блум прийшла у словесність, її аудиторією були не лише народжені в Ізраїлі, а й недавні репатріанти, котрі не встигли ще вивчити напам’ять грубезні романи на івриті, в яких «на кожне слово припадало по сімнадцять синонімів» (пояснює авторка свою спеціально примітивну мову). Якщо випадково не помітили, то це полетіла каменюка саме в город Шмуеля Аґнона. І це при тому, що в 1940-х Аґнону закидали, що той пише івритом з жахливими помилками, пов’язаними, мабуть, із його захопленням ідишем (тоді це було не питання лінгвістики, а політики; зараз, мабуть, так само ним є). 

Аґнон походить із незвичної родини. Його батько був хасидом, а вся материна лінія – мінагедами, власне, ідейними противниками хасидизму. Аґнон свою рідню намагається примирити. От коли Юдл зупиняється в готелі і вкладається в ліжко, але кожний член його тіла рухається і смикається, то Юдл це трактує однозначно: не витрачай на сон той час, який мав би присвятити Торі. А тут з’явиться автор і пояснить: розтрясло Юдла, що не звик до довгих подорожей поганими дорогами на возику. В кожному творі Аґнона буде така дуже інтимна іронія: він живе між ролями світського письменника і бережного читача Тори. От власне, між Бучачем і Єрусалимом.  Аґнон після еміграції жив світським життям. 1924 року в його будинку сталася велика пожежа, дружина і діти врятувалися останньої миті, сам письменник отримав опіки і був госпіталізований. В пожежі знищені рукописи, зокрема праця з історії галицьких євреїв, яку Аґнон писав разом із Мартіном Бубером, але либонь, серед них був ще якийсь текст, конче Аґнону важливий, він потім чи не в кожному наступному творі згадував про втрачений рукопис, але волів його не називати. Він згадав про цю пригоду навіть у своїй Нобелівській лекції, згадав, як Боже благословення. І після цієї пожежі Аґнон повернувся до релігії.  1948-го в його будинок увірвалися погромники (то був рік загострення арабо-ізраїльського конфлікту). Першим же ділом наступного дня він відправив видавцю телеграму: «Рукописи і життя врятовані», саме в такому порядку.

В своїй прозі Аґнон часто цитує один фрагмент з мідрашів: «Хто йде повз ріки, мусить випити з неї два-три лога води». (Лог – це одиниця, якою в давнину євреї вимірювали рідину, десь триста мілілітрів). І, напившись, не забути подякувати за дари. Так ти стаєш навіки частиною тих рік, повз яких проходиш. Свою Нобелівську лекцію Аґнон почав із молитви-вдячності за хліб, воду і визнання його літературного таланту. Якісь пів літра річкової води – і ти уже не чужинець. Якихось десяток геніальних романів – а ти все ще «аґнон».

Новини партнерів