Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Солодка отрута імперії

21 травня, 2019 - 19:09

Мовний закон ще довго буде актуальною темою. Ось позавчора Радбез ООН відмовився розглядати його, хоча того вимагала Росія. Особисто в мене відповідні суперечки призвели до розриву чи охолодження кількох знайомств. Аналогічний ефект свого часу мав перехід на українську в побуті.

Але проблема не лише в мові.

Останнім часом я думаю, що люди мого вікового діапазону — десь між 40 і 60 — мають певні сантименти — ні, не до СРСР, а до пізньої Росії. Точніше, до Москви (і частково Петербурга) 1990-х.

Бо ж там тоді віяли урагани гультяйства, помножені на нафтогазові мільярди. Буквально за кілька років Москва почала здаватися капіталістичним мегаполісом з іноземного журналу посеред переважно все ще радянської сірості. Куди їхати за класними перекладами західної літератури? В Москву. За касетами й дисками з фільмами на будь-який смак? Туди ж. Приїзди рок-зірок. Гастролі театрів рівня Піни Бауш. Фестивалі всіх можливих форматів.

До речі, напомпована легкими грошима російська культура як така теж генерувала образ неозорого Клондайку, хоча не була таким ані дня. І байдуже, що останній великий російський кінорежисер (Тарковський) помер ще 1986 року, а письменник (Венедикт Єрофеєв) — 1990-го. Контраст з напівпустелею, що панувала на наших просторах, здавався занадто сильним. А про те, ким, якими методами і скільки років створювалося це спустошення, ніхто особливо не замислювався. Підрослим юнакам та дівчатам, травмованим тотальним і тоталітарним радянським дефіцитом, чехівське «В Москву, в Москву!» — уявлялося найкращими ліками від нудьги. Я, звісно, не кажу тут про всіх — але про багатьох із тих, кого знаю, та й про себе теж. Невиразне слово «постколоніалізм» саме так і виглядає. Коли ти, ніби й відокремившись від імперії, залишаєш у своїй вені крапельницю з її солодкою отрутою. Хоча й отрута ця — навіть не потужний галюциноген, а дешева імітація.

Коли Україна 2014 року нарешті почала реалізовувати гасло «геть від Москви», то для багатьох це виявилося аж надто болісним. О, цей пекельний синдром відміни! А після закону про мову, який є природним продовженням змін у країні, культурна абстиненція накрила навіть декого, хто здавався біль-менш притомним. Чого насправді хочуть ці раптово стурбовані буквою (не духом) прав і свобод суб’єкти? Повернення в зону комфорту, звісно. Щоб тут знову була така собі Росія-лайт, Москва, тільки без диктатури й бандитів.

І ось вони, зболені за убогою позолотою дев’яностих, припечатаною двоголовим орлом, ідуть на вибори. І обирають те, що обирають.

Нинішній реванш — це не відкат у дусі Януковича. Це, якщо залишити осторонь суто протестні мотиви, неозвучена вимога: поверніть нам нашу ін’єкцію постколоніального фуфла.

Але зараз не 1990-ті, а 2010-ті. І довкола не Москва, а Україна. І лікуватися від залежності все одно доведеться.

Це буде боляче. Але недовго.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ