Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Співати

11 грудня, 2019 - 11:05

Невідомо з якого дива в мене в архівах зберігся шкільний щоденник за перший клас.

Оцінки там несоромні — переважно 4 і 5 (найбільше «п’ятірок» за читання, любив). Але цікаво не те. А зауваження вчителів. Це справжній літопис моїх звершень, епос далеких шмаркатих днів, манливі ліхтарики дитинства золотого.

«Плохое поведение на уроке. Мешает преподавателям».

«Не умеет вести себя на уроке».

 «Оставляет мусор».

«Разговаривал очень много».

«Сам себе поставил оценку» (з фізкультури гріх було не поставити).

«Плохо слушает на уроке».

«Труд не выполнил».

«Опаздывает на уроки».

«Разговаривает».

 «Надо обрезать ногти».

«Грязные руки. Поведение безобразное».

«Разговаривал на уроке».

«Физвосп. поведение 2».

«Прошу зайти в школу к учителю физкультуры».

«Нельзя опаздывать».

«Труд. Не работал. 2».

«Обрежьте ногти».

«Принесите 1 руб. за молоко».

«Кричал в классе».

«Очень много говорит на уроках и мешает классу».

«Опоздал в школу».

«Разговаривал много».

«Нельзя опаздывать в школу».

«Лежал на парте на уроке».

І головний плід, сяюча дорогоцінність, якою можна милуватися вічно:

«На уроке пел».

При цьому, повторюся, оцінки, крім нікому не потрібних праці та  фізкультури — «добре» й «відмінно».

Співати я любив не тільки на уроках.

Наприклад, одного разу мама заскочила мене за негідною справою: замість фіздиспансера, куди мав ходити на якісь лікувальні вправи, я просто вештався мальовничими околицями, розмахуючи портфелем і щось мугикаючи.

Був також випадок, коли за неправильну форму відправили додому. По дорозі мене перестріла класна керівниця. Найбільше її обурило не те, що я не в школі, і навіть не те, що не мав форми, а те, що радісно співав, засмаковуючи день без рутини.

Можете собі уявити драму, коли мене не взяли до шкільного хору в третьому класі. Мовляв, слуху нема! Ну й що, що нема? А серце-то, серце рветься до висоти!

Я й голосу, чесно кажучи, теж не маю, але досі люблю співати. Це, правда, мало хто чує, крім хіба що моїх котів і найближчих друзів, та й нехай. Чисте мистецтво — самодостатнє. От що може бути кращим, аніж, готуючи нудний салат на кухні, заверещати щось безпристрасним фальцетом?

Люди люблять співати від надміру почуттів. А також у прагненні до свободи. Недарма в кожної революції є свої пісні.

Тож співати на уроці — це правильно.

Співати — це і є урок.

Пісня — сила!

Труд — могила!

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ